Розділ 25

– Добре, – відповів, сам іще не знаючи, що має із тим всім робити.

Бондаренко пішов до шляхтянки для того, щоби вислухати ті важливі речі, котрі вона йому повинна була сказати. Признатися чесно, отаман думав про неї. Оті груденята не давали йому спокою, а великі очі і білі кучері раз за разом виникали в уяві. Звісно, він скоро б забув про неї: круговерть клопотів закручувала так, що навіть поїсти часом не було нагоди, не те що амури крутити. Можливо, йому й не слід було йти до того мисливського будиночка, однак чоловіча цікавість переборола інші відчуття – й Іван таки пішов.

Всередині було прибрано, а на столі стояла приготована смачна вечеря. Христина була вже не така замурзана, і не у подертому платті: перед отаманом повстала справжня молода шляхтянка у всій своїй красі.

– І що ж таке важливе ви мали мені повідати, моя пані? – запитав Бондаренко, не можучи відвести очей.

– Хотіла подякувати за врятоване життя.

Далі пішли ще якісь слова, а тоді руки якось самі відшукали гнучкий стан, а уста шию, очі і губи дівчини. Іван, як і тоді, на судилищі, підняв її на руки та все цілував і цілував, не можучи напитися. Вона зовсім не пручалася, навіть тоді, коли отаман поклав її на ліжко і швидко зняв з неї увесь одяг…

Він і сам незчувся, як опинився в її полоні. Її маленькі груденята тулилися до нього, волосся лоскотало груди, а ніжні руки обвивали шию. Він цілував її, не можучи націлуватися, обіймав, пестив, брав одночасно сильно і ніжно. Вона постогнувала у його обіймах, заплющивши очі від блаженства. Її з розуму зводили сильні руки і плечі гайдамацького отамана, коли ж він стискав її груденята, вона кожен раз млосно зітхала і посміхалася. Він же цілував її і цілував…

– Тобі було добре зі мною?

Шляхтянка притулилася до нього, поклала свою голову із пахучим та кучерявим волоссям йому на груди.

– Ти не мусила цього робити, – відповів Бондаренко.

– Чому?

– Я б ніколи не дозволив заподіяти тобі шкоду.

Вони ще мить полежали, шляхтянка без перерви гладила його тіло.

– Ти такий сильний. Я ще ніколи не бачила настільки могутніх плечей, грудей, рук.

Бондаренко посміхнувся.

– Чого ти смієшся з мене?

– Згадав собі одну пригоду.

– Розповіш?

Бондаренко мить повагався, тоді почав розповідати:

– Як ми вийшли, здається, з Богуслава, то гайдамаки впіймали одного пана. Зібралися судити. Почали питати селян, чи не причиняв він їм утисків великих, чи не знущався, не гнобив. «Та ні», – відповіли селяни. Скільки не згадували, та так нічого згадати і не змогли – людяний пан виявився. Згадали тільки, що жив той пан із однією селянкою як із жінкою, та вінчатися не хотів. Узяли тоді гайдамаки і примусили пана женитися…