Розділ 25

Христина не відповіла нічого. Бондаренко запитав:

– А ти б пішла за мене?

Знову мовчанка, тоді жінка сказала:

– Шлюб із примусу – це недобре. Весілля має бути по любові. Ти мене любиш?

– Так. Так, чорт забирай.

– А звідки знаєш?

Тепер замислився Бондаренко, аби знайти потрібні слова.

– Коли кожен день зазираєш в очі смерті, то почуття дуже загострюються. Саме на війні людина себе показує: яка вона є насправді – без лукавства і прикрас. На війні кожен день – як останній. Тому ці дні хочеться прожити так, щоби потім ні про що не жаліти.

– Тоді піду…

Священик обвінчав їх із самого ранку, а по обіді мали справити скромне «похідне» весілля: без горілки, зате з музикою. Почувши, що їхній отаман одружується, люди позносили, хто що мав, аби пригостити, аби привітати Бондаренка та його молоду наречену.

Однак не всі колії схвалювали вибір молодого отамана. Сидячи серед табору та споживаючи весільні страви з узваром, колії говорили собі впівголоса. Тут до них придибав дідуган, сліпий кобзар Грицько Тягнинога із хлопчиком – поводирем. Гайдамаки добре його знали, тому посунулися, зробивши місце в своєму колі.

– Дарма Бондаренко взяв собі шляхтянку. Ми воюємо з панами, кров свою проливаємо, а йому весілля захотілося, – мовив один з коліїв, багато хто його підтримав.

– Даремно ви так, хлопці, – заперечив дід Тягнинога. – Війна війною, а життя іде.

– Хіба ж поміж нашими не було достойної дівки чи молодиці?

– А тут уже справа така, сердечна. А долі, як всі знають, і конем не об’їдеш.

– Воно-то так, – погодилися гайдамаки.

Дід швиденько налаштував свою кобзу і завів пісню. Було весілля, тож завів веселої. Хлопці спочатку слухали, а тоді один за одним почали підтримувати.

Так коліїв у «весільному» таборі і застав вечір – всюди запалали вогні. Бондаренко сидів за столом на чільному місці поряд зі своєю молодою та в оточенні гайдамацьких старшин.

Розмовляли. Раптом десь з боку лісу почулося кінське тупотіння і скоро у табір в’їхали гайдамаки на чолі із Іваном Левченком. Побачивши товариша, Бондаренко підвівся, Левченко також спішився.

– Чули-чули, пане отамане, про твоє весілля! Прийми щирі вітання!