Розділ «16»

А от і Одеса. Затишно-мрійливе, діловите і відчайдушне місто. Місто, яке починається для приїжджого із задерикуватої самодіяльності трамвайної кондукторки, яка написала крейдою всередині свого вагона, на усю його довжину, дружне звернення до «зайця»: «Щоб ти так доїхав, як узяв квиток!» і закінчується на пляжі дбайливим плакатом: «Громадяни, обережно поводьтеся із сонцем!» Одеса і героїчна, вкарбована навіки у пам’яті народній самозреченою обороною у війну, відчайдушною зневагою до смерті, і бурлескно-весела, доброзичлива і заповзята, — усе в ній змішалося: і смішне, і трагічне, буденне і величне, добро і зло, але все з розмахом, широке, як море біля її ніг.

Співробітники відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності провели у Києві велику роботу, виявляючи за дорученням Коваля покупців і продавців жіночих чобітків особливої моделі з кустарно наліпленим фірмовим ярликом «Salamander». Їм пощастило вийти на якогось Григорія Потоцького, який часто приїздив з Одеси.

Одесити в свою чергу почали стежити за Григорієм Володимировичем Потоцьким, інженером невеличкої проектної організації, підпорядкованої безпосередньо республіканському міністерству. І незабаром вони затримали інженера на вокзалі з двома великими чемоданами, в яких вмістилося майже сорок пар чобітків. Дізнання одесити мали вести разом з карним розшуком столиці, і тому Коваль сам вирушив у відрядження…

Фірмовий поїзд м’яко підкочувався до перону. Через чисте вікно Дмитро Іванович відразу помітив старшого лейтенанта Струця, що зустрічав його.

Струць уже два дні був у Одесі. Слідчо-оперативній групі, очолюваній Співаком, доручили одночасно і справу про загибель Килини Христофорової. Тому Віктор Кирилович виїхав до Одеси, щоб і там вивчити життя кравчині, її знайомства, обстановку в сім’ї…

Уночі, лежачи без сну на полиці, Дмитро Іванович згадував похорон Христофорової.

…Після морозів раптом наступила відлига. Сніг став сірим, поповз під колесами машин і ногами пішоходів. Христофорову вирішено було ховати у Києві. На околичне кладовище її проводжали троє: офіційний представник контори ритуальних обрядів, стара сусідка Ганна Кіндратівна та полковник Коваль, який сподівався побачити на похороні кого-небудь з приятелів чи замовниць загиблої. Проте ніхто не стояв біля будинку, з якого виносили Килину Сергіївну, зупинялися на мить лише випадкові перехожі, і Коваль несподівано для самого себе вирішив провести Христофорову аж на кладовище.

Не приїхала з Одеси і дочка Віта, яка напередодні з’явилася у матері і, побувши лише день, знову гайнула додому. Як установили колеги полковника, дочку Христофорової було знято в Одесі з поїзда з сильною кровотечею і відвезено «швидкою допомогою» до гінекологічного відділення лікарні. У день похорону матері вона іще була там і слабувала після невдалого аборту…

Ганна Кіндратівна у чорній хустинці із скорботним виразом на обличчі сиділа у похоронному автобусі поруч Дмитра Івановича і журно дивилася на грубо вистругане віко, що закривало труну.

Живих квітів і вінків не було. Час зимовий, та й хто міг їх принести! Ганна Кіндратівна змайструвала з чорного клаптя щось схоже на квітку. І тепер цей єдиний дарунок лежав на труні, погойдуючись разом з нею. Стара жінка час від часу підхоплювалася, поправляла квітку, щоб від тряски вона не впала на підлогу.

Дмитро Іванович якраз не любив зрізаних квітів. Ружені він якось сказав, що, поглядаючи на букети, він не може звільнитися від думки, що краса і ніжність їхня незабаром зів’яне, коли згниють і перетворяться на прах. І жінка, знаючи це дивацтво Коваля, ніколи не вимагала від нього таких подарунків. Він і у своєму садку не зрізував квіти, залишаючи їх засихати на корені аж до наступної весни.

Звичай проводжати померлих квітами нагадував йому, признавався Дмитро Іванович, древній ритуал, коли у могилу воїна-вождя відправляли і його дружину, рабів, коня… А тепер, у наш гуманний час, всіх їх замінили квітами, але й квіти здавалися йому беззахисними жертвами стародавнього звичаю… І у той далекий історично час, і нині ні у дружини, ні у рабів, ні у квітів не було вини, а коли немає вини, то не має бути й кари…

За вікнами автобуса падав дрібний, тоскний сніжок, ліпився до шибок і, перетворюючись на воду, стікав униз… Коваль міркував про те, що могло статися між донькою та матір’ю у суботу, що викликало їхню сварку, чому Віта опинилася у лікарні, хто винен у цьому і чи немає якогось зв’язку між цими подіями і несподіваною загибеллю Килини Сергіївни.

«Два похорони протягом кількох днів на моїх плечах, — з прикрістю думав полковник, спостерігаючи, як похитується труна внаслідок занадто швидкої їзди водія, який поспішав покінчити з „невигідним“ похороном, — чи не забагато?»

Затишний одеський перон тихо підсунувся до самісінького вагона, двері відчинилися, і Дмитро Іванович з насолодою вдихнув свіже ранкове повітря, присмачене запахом моря.

У машині, яка чекала Коваля біля вокзалу, Струць спитав:

— До готелю?

— Оформимося пізніше, — відповів полковник. — Я не втомився. Поїдемо до управління.

— Віта Христофорова учора виписалася з лікарні, — доповідав дорогою старший лейтенант. — Живе вона у хатині померлої влітку бабусі, біля ринку. Хатина, в якій дівчина прописана з минулого року, стара, на дві житлові кімнатки з кухнею. Живе Віта усамітнено, скритно, подружок не мас. Характер незалежний, вередливий, заняття в інституті частенько пропускає, оцінки невисокі. У громадському житті інституту участі не бере. Мати мало опікувалася нею, повністю захоплена гонитвою за довгим карбованцем. Є дві кравчині-надомниці, які за її викрійками шиють плаття. Єдина людина, з ким мала справу тут Христофорова, — інженер Потоцький. Саме він, коли кравчиня перебувала у Києві, відвідував Віту, піклувався про неї — аж до постачання її продуктами.