Розділ «16»

Віта уже почала заспокоюватися і випила води. Ридаючи, вона ще дужче забилася у величезне крісло. Фарба з вій, змита слізьми, зробила її гарненьке личко відразливим. Коли сльози ущухли, вона випросталася і з викликом кинула полковнику:

— Ну й що! Він мене любить, і я маю право любити, кого хочу!

— Звичайно, звичайно, — заспокоював її Коваль.

Йому тепер стала зрозумілою тяжка обстановка, яка склалася у сім’ї Христофорових. Віта, яка щойно, захлинаючись, ридала з-за Потоцького, при розповіді про похорон матері не пролила й сльозинки.

Чи то звільнившись від необхідності зберігати свою таємницю, чи раптом почувши у полковникові не ворога, а доброзичливу людину Дмитро Іванович умів прихилити до себе, чи гостріше відчувши свою самотність і не маючи перед ким полегшити серце, немов шукаючи підтримки і захисту у цього сивого полковника, але Віта раптом обрушила увесь свій гнів на людину, яка зрадила її. І тоді з неї відразу немов зійшла кора, і вона стала звичайною скривдженою дівчинкою.

Вона розповіла, що Григорій мав одружитися на ній, десять-п’ятнадцять років різниці не велика біда, — але вони приховували свої взаємини від матері. Коли ж Віта довідалася, що сама стане матір’ю, то вирішила відкритися Килині Сергіївні. У суботу приїхала до Києва і все розповіла. Мати дуже лаяла її, плакала, навіть спробувала побити. Але врешті-решт, коли Віта пообіцяла, що не піде за цього, зі слів матері, «пройдисвіта і розпусника», вони помирилися, і Килина Сергіївна повела її до знайомої акушерки. Мати наполягала, щоб Віта після операції полежала кілька днів у неї, але та не погодилася і поїхала додому. Вночі, у поїзді, їй стало погано, і в Одесі її прямо з поїзда повезли у лікарню. Тепер вона знає, що бідолашна мама була права. Григорій — підла людина, мерзотник і більше ніколи не переступить її порога.

Коваль, слухаючи Віту, співчутливо кивав. Батьківським серцем він розумів, яку трагедію переживай зараз юна Христофорова. Якоїсь миті йому здалося, що у кріслі, плачучи і задихаючись від обурення, сидить не щупле, колюче дівча по імені Віта, а її київська однолітка. Голову його сушила думка: чи могло б таке трапитися з його Наталкою? Раніше він сміливо міг би дати на таке запитання тверду, однозначну відповідь. Але тепер, коли з’явився цей Хосе?

Що стосується Віти, то, може, й на краще, що не народила. Що б робило це безпомічне, розгублене дівчисько з дитиною, що могла дати майбутній людині?! Надто вже багато з’явилося зараз безбатченків, і малолітки-матері не знають, як упоратися із клопотом, який упав на їхні плечі. І у кінцевому підсумку за помилки юних батьків розплачуються без вини винуваті діти, які частенько потрапляють у поле зору його колег…

Але як він смів подумати у цьому зв’язку про свою Наталку?! Ні! Його донька ніяк не схожа на цю нещасну дівчину!.. Та все ж таки де він узявся, цей Хосе?!.

Користуючись тим, що Віта розбалакалася, Дмитро Іванович спитав її, що вона знає про друге, підпільне, життя Потоцького, про його ділові зв’язки і комерцію. У відповідь на це дівчина тільки похитала головою. Коваль зрозумів, що «пан Потоцький» свої справи Віті не дуже відкривав. Однак про шкіру дівчина, на жаль, і не заїкнулася, і Дмитро Іванович подумав, що треба буде підказати майорові, нехай попросить у прокурора постанову на обшук у Христофорової тому, що й тут виявився, нехай і невеличкий, схов сировини.

Усе більше переконуючись, що Потоцький не причетний до вбивства Килини Сергіївни, Коваль все ж іще спитав Віту, що вона робила у неділю.

— Ви уже були вдома?

— Ні, у лікарні.

— Вас хто-небудь відвідував?

Дівчина здивувалася:

— Аякже! Звичайно, він же, цей тип! Як я його тепер ненавиджу!

— Потоцький?

— Він.

— І довго був?

— Увесь день і вечір. Він навіть на роботу не ходив у понеділок, коли забирав мене з лікарні. Але я про нього і чути більше не хочу!