Розділ «16»

— Ви не вперше відмовляєтесь від своїх друзів. Минулого разу, коли з вами тут розмовляли, ви заявили, що не знаєте ніякого Журавля. Але ж збрехали!

У білі очі інженера Ковалю зараз не щастить заглянути, бо Потоцький ховав очі.

— За скільки купили цю модель? — кивнув полковник на чобітки. — Новий здогад, який несподівано спалахнув у Дмитра Івановича (нотатка у блокноті: «Пан — 300»), знову повернув його до раніше зв’язаного ланцюжка: Потоцький — Христофорова — протекція кравчині Потоцькому — відсутня раніше ланка: гроші за модель Журавлю — підпільна одеська артіль, таємна торгівля чобітками у підворіттях, перукарнях, під крамницями у Києві, а можливо, і в інших містах. Це зміцнило попередні міркування. Полковник уже більш твердо промовив:

— І навіть не віддали Журавлю якоїсь незначної для вас суми, три сотні. Адже у вас справжнє підприємство, хоч і підпільне, і ви добряче заробили на цій моделі… Соромно, громадянине Потоцький. Ви ж, напевне, вважаєте себе поважною діловою людиною, — не утримався від злої іронії Коваль. — До речі, чи знала Килина Сергіївна, для чого ви купили модель у Журавля, — спитав він, прагнучи до кінця з ясувати причину загибелі кравчині.

— Не розумію вашого запитання, — похмуро відповів інженер.

— Можна і уточнити: чи знала Христофорова про існування вашої підпільної артілі?

— Я не знаю ніякої артілі, — зиркнув з-під лоба Потоцький. — З артілями, по-моєму, у нас давно покінчено.

Свідчення інженера ставали усе більш важливими для обехеесівського майора, і Коваль вирішив не заважати йому. Зрештою, алібі Потоцького в зв’язку із справою загиблої кравчині, якщо воно є, можна установити і трохи пізніше. А тим часом полковник до повернення у Київ, де чекала його робота з Павленком, відкликаним з відрядження, хотів зустрітися з дочкою Килини Сергіївни — Вітою.

— Поцікавтесь, до речі, — порадив він майорові, — де вони діставали фірмові наклейки «Salamander», чи не морячки із загранки привозили?..

З цими словами, кивнувши на прощання колезі, Дмитро Іванович вийшов з кабінету.

Дівчина сиділа перед полковником у великому м’якому кріслі і здавалася облізлим, здичавілим кошеням, що забилося у куток. Це враження створювала і не відповідна до її хворобливого вигляду, якась наїжена — Коваль подумав: «божевільна!» — зачіска, і упертий, насторожений блиск очей. Вона була бліда після великої втрати крові і, сидячи у кріслі, терла пальці, немов і у теплій кімнаті вони мерзли.

Старий, якийсь обшарпаний знадвору будиночок всередині виявився дуже затишним. Усе в цій квартирі свідчило про достаток, навіть із зайвиною. У кімнатах стояли різьблені румунські меблі, гірка була повна порцеляни, вабили зір статуетки і гарне кольорове скло, розставлене у кімнатах, а на підлозі, одній і другій, пухнасто лежали товсті китайські килими. Ковалю пригадалась спартанська обстановка київської квартири кравчині. Й справді, гніздо Христофорової було тут.

На пальці лівої руки Віти, яка сиділа у простенькому бавовняному халаті, Дмитро Іванович помітив гравірований перстеньок з невеличким діамантиком, до вух дівчини приліпилися золоті сережки з розсипом коштовного блискучого пилу.

Незважаючи на те, що дівчина неприязно поглядала на неприємного їй гостя, що несподівано ніби звалився на голову, Дмитру Івановичу було щиро її жаль. Він розумів її стан і прийшов не допитувати, а довідатися про її життя і, можливо, допомогти осиротілій дівчині.

Коваль пояснив Віті, що привело його до неї, поспівчував у її великому горі і для того, щоб відтягти увагу від гірких думок, почав розмову на прозаїчні побутові теми. Він розпитував дівчину, чи залишиться вона тепер в Одесі, чи переїде до батька у Кишинів, цікавився навчанням і тільки наприкінці бесіди, маючи на увазі батька втраченої дитини, зачепив болячу тему: хто тепер найближча їй людина і хто винен у тому, що вона потрапила до лікарні? Віта зрозуміла полковника, засовалася у кріслі, втупила у Коваля злий погляд.

— Це вас не стосується!

— Звісно, — погодився Дмитро Іванович, — в певному смислі не стосується, але… — і, підкоряючись якомусь натхненню, раптом сказав: — Втім, я знаю. Григорій. Адже так, Григорій Потоцький? Його зараз нами затримано і допитано. — Коваль навмисне не уточнив, з якого приводу затримано інженера.

Зробившії висновок, що найбільша таємниця її життя розкрита, що її зраджено, що у міліції Потоцький усе розповів, вражена дівчина на мить завмерла, потім розридалася. Плакала вона якось дуже жально, по-дитячому, хлипаючи та ікаючи, і Коваль пішов на кухню по воду.

На кухні Дмитро Іванович відчув знайомий запах шкіри. Він розгледівся. Простора кухня мала ще й комору, двері якої були, як і стіни кухні, обклеєні шпалерами «під дуб».

Коваль відсунув защіпку. У ніс вдарив різкий запах. У величенькій коморі від підлоги до стелі стосами було складено шкуратини. Дмитро Іванович кілька секунд розглядав їх, потім зачинив дверцята, набрав з крана води і повернувся до кімнат.