Розділ «16»

Слухаючи Струця, полковник Коваль задоволене кивав.

— До речі, є якісь дані, хто мав стати батьком дитини? — спитав він.

Старший лейтенант розвів руками.

Дмитро Іванович розумів, що не так просто це з’ясувати, та якщо ця деталь не буде важливою у справі про загибель Христофорової, нею не варто й займатися.

— З Вітою я сам розмовлятиму, — сказав полковник, вислухавши Струця. — Якщо лікарі дозволять, викличемо завтра повісткою, а ні, то під’їду до неї. Може, зі мною, стариганом, більш відвертою буде…

Майор, начальник відділу боротьби з розкраданням — товстун з гранатовими очима і прізвищем таким довгим і незвичним, що Коваль при першому знайомстві не став і трудитися, щоб запам’ятати його, — уже чекав Коваля у своєму кабінеті. Після короткого знайомства і обговорення задачі майор наказав привести з камери попереднього ув’язнення затриманого Григорія Потоцького.

Поки цей наказ виконувався, Дмитро Іванович з цікавістю розглядав чобітки, які лежали тут-таки у розкритих чемоданах. Як краплі води вони були схожі між собою, а так само на ті, котрі були конфісковані у підпільних продавців, і на ті, що їх Коваль побачив у своєї Наталки.

І раптом у нього промайнула ідіотська думка: «А чи були б у Наталки чобітки, якби не оця підпільна одеська артіль? — І відразу злякався цієї думки, розлютився на себе, на Наталку, на весь світ за те, що в нього могла з’явитися така думка. — Та носила б звичайні, місцевої фабрики, як усі люди! А то примхи, примхи!.. У мої роки…»

Ці думки Дмитра Івановича обірвалися, бо на дверях у супроводі конвоїра з’явився ставний молодий чоловік з чорним розкиданим чубом на голові і живим, енергійним обличчям. Вій гидливо поглянув на конвоїра і, втупивши у Коваля світлі, майже білі, очі, промовив:

— Здрастуйте! — І відразу додав: — Незважаючи на ваше недоброзичливе ставлення до мене, я вам бажаю здоров’я…

— Сідайте, — зупинив його майор, показуючи на стілець.

Коваль відчув у браваді Потоцького намагання приховати схвильованість і вже наперед знав, як поводитиметься затриманий і як слід з ним розмовляти.

Тим часом майор після звичайного установлення анкетних даних почав невідступне допитуватися у Потоцького, звідки у нього чобітки, де він їх узяв, хто виготовив, не забувши нагадати про статтю карного кодексу, яка обіцяє зменшення кари в разі щирого розкаяння.

Проте брюнет цю статтю добре знав і без майора і не збирався нею скористатися. На всі запитання відповідав ухильно або заперечливо. Появу у нього такої кількості чобітків пояснював сміховинне: так, кутів на ринку у різних людей; так, не запам’ятав тих, хто продав, може сплутати одного з одним, тому не береться дати їхній словесний портрет; так, визнає — скупив не для себе, ясна річ — чобітки жіночі…

Навіщо стільки? Звісно, не дружинам або сестрам: у нього дружини немає, а сестра — одна, в іншому місті. Ні, не в Києві, у Херсоні… Звичайно, збирався гайнути десь на північ, перепродати і заробити. Тепер розкаюється — надумав погану справу. Вперше в житті. Але відразу й відмовився від задуму, і сам ще не вирішив, що з ними робити, куди їх подіти. А тут — міліція!.. Отже, злочину він не вчинив! І справді збирався вчинити, планував, але не здійснив, і притягати немає за що… От якби почав продавати, та по спекулятивній ціні, тоді звичайно… А так… За не скоєне не судять…

— Куди подіти? — ущипливо повторив майор. — Сюди принести, до нас. І тоді жодних до вас претензій. Допомогли б знайти тих продавців, вони б і гроші ваші повернули.

Потоцький розвів руками:

— Не змикитив. Та й де їх тепер знайдеш — переплуталися усі обличчя, адже тільки промайнули перед очима. Та й не дивно: у когось пару купив, в іншого — дві… Не запам’ятаєш. Самі знаєте, як з-під поли продають, одне одному в очі не дивляться, усе миттю… Вийшло б у мене, як у Гоголя: одному приліпив би ніс другого, вуха третього… Дурниця вийшла б!..

— Еге ж, дурниця, — погодився майор. — Але спробуйте пояснити, як це різні люди зуміли виробити такі однакові чобітки, на один копил, та й пошиті однаковими нитками, з однаковими підметками, однакові приліпили наклейки? Виходить, десь в одному місці ті ж самі руки їх робили? Пташки, звісно, з одного гнізда, спільних батьків мають. Так з якого ж це гнізда, громадянине Потоцький?

Молодик раптом ляснув себе по чолу долонею.