Розділ дев’ятий Максиміліан

Треба віддати йому належне — він не шахраював ні крапельки. Ми одночасно викинули руки — у нього був кулак, тобто «камінь». У мене простягнута долоня, тобто «папір». Папір накриває камінь, а виходить, першій випало запитувати мені.

— Давай, — хлопчисько звів брови. — Швидше.

Його бліде лице ще більше сполотніло під сажею.

— Як тебе звуть? — випалила я.

Він зітхнув з полегшенням. Просто-таки обм’як:

— Максиміліан. Чогось безглуздішого ти запитати не могла?

— Ти справді маг?

-Це друге питання. А тепер моя черга… Дивися тільки, не збреши. А то знаєш, що буде.

— Не знаю, — мені раптом стало незатишно.

Він звів білясті брови:

— Погано, якщо не знаєш. Збрехати з насіннячком правди в животі… М-да. Слухай моє питання. Ти можеш піти назад, за Печатку?

Я облизала губи. Все це було якось… начебто не насправді. Начебто не із мною. Ця кімната, завішена прапорами переможених армій. Цей хлопчисько з негарними очима. Це «насіннячко правди» у мене в животі…

Живіт раптом як заболів! Я охнула й скорчилася на табуретці.

— Відповідай швиденько. Воно не чекатиме довго.

— Так, — видихнула я. — Так.

Біль зник так само миттєво, як і з’явився. Хлопчисько переможно посміхався:

— Ще по питанню?

— Зачекай, — я важко дихала, мені було страшно. — Що робить насіннячко правди, якщо з’їсти його й збрехати?

— Я б тобі показав, — хлопчисько покосував на свої крупинки. — Але в мене їх мало. Шкода просто так витрачати… Ну, коротше, хто збрехав — умирає. Тому не бреши.

Я втупилася на розсипані по столі горошини. Оце-то гра. Оце-то розвага. І треба ж мені було так по-дурному проґавити питання! «Максиміліан»… Що мені до його імені? Треба було запитувати про принців!