Розділ дев’ятий Максиміліан

— Здаєшся? — запитав Максиміліан.

— Давай по-хорошому? — запропонувала я, стискаючи посох мокрими долонями.

— По-хорошому я не вмію, — він з жалем оглянув палаючі прапори. — Скільки ти тут напсувала… Вогонь, умри.

Він підніс руку. По кімнаті пройшов вітер, я похитнулася й мало не впала. Вогонь зник усюди й одразу, і навіть обгорілі краї прапорів більше не диміли.

— Ну, ти дещо вмієш, — сказала я по паузі, намагаючись, щоб голос звучав поблажливо.

— Зате ти не вмієш нічого, — сказав хлопчисько.

— Послухай, — тепер я боялася, якщо чесно, з ним сваритись. — Чому ти відразу починаєш битися? Якщо тобі треба пройти за Печатку, то так і скажи. Адже ми можемо домовитися, правда? Ти мені допоможеш тут, я тобі допоможу там…

— Так-так, — сказав він, скалячи зуби. — Ти із мною по-доброму, я з тобою по-доброму…

— От-от, — я розуміла, що він насміхається, але намагалася залишатися спокійною.

— Не вдасться, — Максиміліан дивився мені в очі своїми чорними очиськами, і від цього погляду я почувалася мокрим канатом, що намотують на посох. — Я некромант, дівчинко. І батяня мій був некромант. І дід. І прадід. І ще сто поколінь некромантів.

Серед напівтемної задимленої кімнати я розглядала його, наче вперше побачила.

І тут під стінами замку переможно завила сурма.