Розділ дев’ятий Максиміліан

— Але ж ти нічого про мене не довідалася. Крім імені.

— Виходить, обійдуся, — я встала. — Спасибі за частування, спасибі за розвагу. Я йду.

Максиміліан залишився сидіти:

— Перш ніж вийти, тепер доведеться запитати, де двері. І як знайти дорогу назад.

Я розсунула дрантя на стіні у тому місці, звідки ми увійшли. Кам’яна кладка і жодних ознак дверей. Я зірвала прапор, що висів поряд, — те саме. Максиміліан за моєю спиною голосно хіхікнув.

Змієня.

Я повільно обернулася. Одним витонченим рухом зірвала ганчірку із посоха. Піднесла смарагдово-рубіновий набалдашник до лиця хлопчиська, який, як і раніше, сидів за столом:

— Понюхай, чим пахне.

Він захіхікав ще голосніше:

— Ти мені нічого не зробиш, мала.

Я вдарила блискавкою в стіл — несильно, тільки щоб налякати. Максиміліан подався вперед, піймав вогонь долонькою й відправив мені в обличчя. Ще мить — і я б сама себе засліпила.

Розкотились по всій підлозі крупинки — насіннячка правди. А Максиміліан підхопився, підняв руки, наче диригент, і по-павучому зарухав пальцями й випустив у мій бік струмінь сірого диму. У кімнатці запахло вогкістю, цвіллю, ще якоюсь поганню, з пальців потвори полетіли іскри. Я широко змахнула посохом: іскри згасли, запах миттю щез.

— Теж мені, маг, — Максиміліан змахнув кистями рук, наче фокусник. — Недоучка. Віддавай ключ.

Я розлютилася, але, на щастя, розуму не втратила. Зібрала свою злість у животі, перекотила тугу грудку в груди, потім у ліву руку — і виштовхнула із посоха, як зі шланга, струмінь дійсно злого вогню.

Максиміліан вивернувся — швидкий і чорний, як кажан. За його спиною задиміли прапори на стіні. Язички вогню поповзли по фігурках вершників, що вціліли колись у бою. Максиміліан знову підніс руки, але тут я щосили тріснула його посохом по голові — без усяких чарів, просто як палицею.

Він завив, зірвав зі стіни прапор і пішов на мене, розмахуючи тліючою ганчіркою. Навколо тканини, що вертілася, збиралося щільне повітря, здавалося, з рук хлопчиська виривається сірий ядушливий смерч.

— Спалю! — мій посох плюнув блідим проміннячком. Я злякалася, готова була відступити: в Максиміліанові було щось, що змушувало ціпеніти. А смерч наростав, розвівалися полотнища на стінах, холодний вітер ніс запахи гнилизни й здохлятини.

— Віддай ключ, — мій ворог посміхався. — І тоді я тебе випущу живою.

— І не сподівайся!

Посох нарешті вибухнув бойовим зеленим сполохом. Максиміліан знову відхилився, але його гладенький смерч зник, а прапори на стіні спалахнули, ніби на них хлюпнули бензином. Ми із хлопчиськом кружляли по кімнаті, не зводячи один з одного очей, вибираючи час для атаки й не дозволяючи вдарити іншому. Вогонь розповзався все ширше. Дим ліз у горло й виїдав очі. Час було давати драла, але я не знала, де вихід.