Розділ дев’ятий Максиміліан

— Ну от, — хлопчисько відчинив дверцята в стіні, витяг щось, моментально зачинив, і я так і не зрозуміла, як його схованка працює. — У мене тут трошки залишилося.

І він висипав на дерев’яний темний стіл жменю крупинок. Чи то горошин, чи то цукерок — жовтих, зелених й сірих.

— Це насіннячко правди. Ти береш одне і я одне. Ковтаємо на рахунок «три».

Я насторожилася:

— Ти навіть не сказав, що це таке!

— Я сказав — це насіннячко правди. Я ковтаю — ну й ти ковтаєш. Усе чесно.

У ньому було щось заворожливе. У мене ніколи, навіть у дитинстві, не було бажання тягти до рота всяку погань. А тут я, як загіпнотизована, піднесла до губ жовту крупинку.

Він теж узяв жовту:

— На рахунок «три».

Я раптом подумала: що, якщо я проковтну, а він ні? Якщо це отрута, і він задумав обдурити мене?

— Давай поміняємося, — сказала я рішуче. — Давай свою.

— Обережна, — він блиснув білими зубами. — Вони однакові. Але — як хочеш.

Ми помінялися горошинами.

— Раз, — дуже серйозно сказав хлопчисько, — два… Три!

Я все-таки дочекалася, поки він проковтне, і тоді тільки — так уже й буде! — проковтнула й свою горошину. Хоча безпечніше, напевно, було б сховати її за щокою.

— Ти хотіла змахлювати, — сказав хлопчисько.

— Ні. Просто…

— Досить. Тепер вирішуємо, хто перший запитує. «Камінь-ножиці-папір».

У цю гру я грала із хлопчаками ще в дитячому садочку, але ніколи б не подумала, що вона популярна тут, у колишньому загробному царстві.

— Раз-два-три, — знову сказав хлопчисько.