Розділ дев’ятнадцятий Країна вулканів

— Мовчи, — прошелестів Максиміліан. — Дурна. Не можна їх уголос називати, коли вони так близько!

Я животом лягла на дощану підлогу. Напевно, весело було б отак летіти над землею, якби не вогнекуси над головою й не лиховісні гмурри внизу. І не відчуття, що хилитаєшся в порожнечі без будь-якої надійної опори.

— Уймо, а що ми скажемо принцові-саламандрі?

Людожер не відповів.

— А якщо він не погодиться піти з нами?

— Ти його вмовиш, — голос Уйми звучав спокійно.

— Чому ти так думаєш?

— Бо двох ти вже вмовила.

Уйма безпристрасно дивився на мене круглими випуклими баньками. Мені захотілося гепнути його посохом по голові й скинути вниз, на землю.

— Умовлю, — сказала я крізь зуби.

Насправді в цей момент мені страшенно захотілося додому. До справжнього дому — до мами. І я прокляла Гарольда, який явився за мною, коли я нічим не могла допомогти. Ліпше б я все життя нічого не знала про Королівство й про долю Оберона, ліпше б це була казка без кінця, ніж з таким жахливим і безнадійним завершенням. Я заплющила очі…

— Дивися!

Уйма вказував волохатим пальцем кудись униз. Я простежила за його рукою, але нічого не помітила. Ніби тінь метнулася від дерева до дерева, от і все.

Уйма дивився вниз. Ніколи раніше мені не доводилося бачити його обличчя таким.

— Що там? — запитала я, відчуваючи, як моє серце провалюється в кишечник.

— Гмурри, — глухо сказав Уйма.

І цілу годину не проронив ні слова.

Ми цілісінький день хилиталися в повітрі. Я думала, некромант умре просто тут, між пташиних ребер. Його нудило, він непритомнів, мені довелося з ним панькатися, тримати долоню над його головою й бурмотіти «Оживи». Хлопчиськові це не дуже допомогло, зате я змучилася і вкрай знесиліла.

Землю під нами затягло чи то низькими хмарами, чи то димом, і ми летіли тепер між двома шарами хмар. Наближався вечір, ми з ранку нічого не їли, але, чесно кажучи, і не хотілося. Сонце, схилившись до заходу, освітило сріблисто-сірі хмари над нами й рудувато-білі хмари під нами, і це було страшенно красиво, я б замилувалася, коли б цієї миті некромант не застогнав знову й не закотив очі під чоло. Приводячи його до тями, я вперше подумала: може, простіше скинути Макса вниз, раз-два, та й по-всьому?

Вогнекуси потроху заспокоювалися й остигали: чи то забули прочуханку, що їм задав перевізник, чи то так було задумано, адже ми наближалися до мети. Повільно спускаючись, куля пролетіла крізь нижній шар хмар, ми спершу осліпли хвилини на три (хмари огидно липнули до шкіри, весь одяг моментально змок), а потім побачили землю вулканів.