Розділ дев’ятнадцятий Країна вулканів

Дими стояли, наче колони, що підпирають небозвід. Якби мене попросили намалювати землю вулканів — я б спочатку намалювала дими, багато товстих і тонких димів від землі до хмар, нерухомих, як величезні дерева. Вітер і не шурхоне; навіть найтонший попіл, що піднімався в повітря з кожним нашим кроком, не летів нікуди, а зависав над землею. Так що там, де ми пройшли, довго ще танули тьмяні хмаринки.

Вогнекуси, заспокоївшись й охолонувши, вивантажили нас посеред кам’яного плато із триногою вишкою в центрі, і насамперед ми подумали, що перевізник обдурив. Бо яка ж це «столиця», і де ви тут бачите палац? Навколо ні людинки, ні будиночка, під ногами червоно-бурий камінь — весь у тріщинах і присипаний попелом, хіба тільки дими тягнуться до неба — білі, сірі й коричневі. Уйма абияк заякорив кулю (треба ж буде нам якось повертатися), і хвилини зо три ми з ним думали, що робити далі?

Жахливо не хотілося кидати кулю без нагляду: раптом вилізуть місцеві жителі й кудись на ній полетять? З іншого боку, кому доручити охорону? Іти на пошуки без Уйми мені тим більше не хотілося, а про те, щоб відправити його одного, й не йшлося. Залишався Максиміліан, якому, як відомо, абсолютно не можна довіряти.

— Уймо, а ти не думаєш, що він просто полетить на цій кулі, а ми знизу ручками помахаємо?

Людожер подивився на Максиміліана. Той сидів на камені, привалившись спиною до жовтуватих ребер нашої «кабіни», напівзаплющивши очі, час від часу болісно чхаючи від попелу.

— Не полетить, — сказав Уйма вагомо.

— Не полечу, — ледве чутно підтвердив Максиміліан. — Узагалі. Нікуди. Тут і залишуся. Ліпше вже гмурри, ліпше принц-чума…

— Помовч! — гаркнув Уйма і відразу посуворішав.

— Тоді він просто відпустить кулю, — сказала я. — А сам утече.

— Утече? — Уйма хмикнув. Максиміліан пчихнув, піднявши такий вітер, що навколо зметнулася ціла хмара попелу.

— Не втечу.

— Не втече, — із задоволенням підтвердив Уйма. — Ходімо, магу. Останнім часом нам не дуже щастило із принцами, може, тепер поталанить?

І ми пішли. Хмари попелу, що зависли над землею, відзначали наш шлях по плато. Жодна собака не вийшла нас зустрічати; Уйма впевнено вів мене до місця, де підіймався із землі найближчий до нас стовп диму.

Це виявився не дим, а пара. Вона виривалася з-під землі, як з-під кришки від каструлі, а поруч із дірою, звідки вона підіймалася, лежав круглий камінь. Занадто круглий, як на мене. Такі камені у природі не зустрічаються.

Уйма роздумував хвильку, не більше. Потім уперся в камінь чоботом, примірився й штовхнув — так, щоб перекрити вихід пари. Камінь стукнув, роздмухуючи нову хмару попелу, ми з Уймою опинилися начебто в хмарі — він по пояс, а я по груди. Пара перестала підійматися з-під землі.

— А раптом через це станеться виверження вулкана?

Я огледілася. Чорні конуси величезних гір здіймалися навколо плато, верхівки їх ховалися за хмарами.

— Уймо…

— Зачекай.

Земля під ногами здригнулася. Уйма відступив, відтягуючи й мене. Круглий камінь підстрибнув, наче каучуковий, і відкотився убік. Усе навколо затягло попелом, я закашлялася. З ущелини вирвалася спершу пара — вона сичала, як змія. Потім з’явилася голова. Я мало не заволала вголос.