РОЗДІЛ СЬОМИЙ

— Для науки і ЦО це має якесь значення? — спитала вона через силу. — Зраджую я пам’ять Зарудного чи ні?

Він відвів погляд:

— Ні. Не має.

— Тоді я прошу пропустити мою заяву. Зняти з мене право допуску. Я дам будь-які підписки про нерозголошення — хоч на три мриги вперед…

— Вас не випускатимуть за кордон, — сказав Саша з жалем. — За жодний. Під жодним приводом. Років десять.

Лідка скривилась:

— Так, це ви вмієте. Не пускати.

Якийсь час Саша не зводив з неї тягучого погляду.

— Ви наполягаєте на звільненні?

— Так, — вона кивнула.

Саша відкинувся назад. Покрутив у пальцях жовтий лакований олівець.

Несподівано усміхнувся:

— Ти маєш рацію. Науковець із тебе хріновий.

Вона дивилась, як він підписує папери, і відчувала, як терпнуть, бліднучи, щоки.

Він бреше. Він бреше, навмисно принижуючи. Ні в чому не можна вірити цивільникам. Науковець із неї був би непоганий… якби вся ця наука мала сенс… Вона могла б… недарма її цінували в університеті! Недарма вона отримала свій червоний диплом… Недарма її брали в експедиції… Недарма її допустили до секретного інституту… Не могло такого бути, щоб стільки надій — на «хрінового» науковця!

Гуркіт моря. Солона вода в горлі.

— Я хочу спитати, — сказала вона хрипко.

Він на мить відірвався від паперів:

— Питай.

— Ти мене топив?