РОЗДІЛ СЬОМИЙ

— На здоров’я… Бачиш, Сотова. Я оце збираю ресурси для однієї дуже перспективної справи. Будь-які ресурси. А спадщина Андрія Зарудного — ресурс великий, цінний, рідкісний.

Лідка стиснула губи, через що рот її негарно, як у старої, скривився. Вона квапливо опустила голову; найменше їй хотілось, щоб Рисюк бачив її потворною.

— Перспективна справа — це твій недорікуватий дурний генерал?

— Недорікуватість виліковна, — м’яко сказав Рисюк. — А щодо розуму, то цей генерал розумніший за багатьох. Це дуже потужна, вольова, перспективна людина. Треба лише спрямувати його в потрібне… русло.

— І ти при ньому — хто ж? — поцікавилась Лідка, відверто глузуючи.

— Я при ньому керівник штабу, — відповів Рисюк, ніяк не реагуючи на провокативний тон. — Ми вже виграли депутатський мандат у міській раді. За один-два роки важимо в мери, а ще роки через чотири — сама розумієш, у президенти. Роботи — ось так, — Рисюк провів долонею зверху голови.

— Ти серйозно? — спитала Лідка, уважно дивлячись у чашку, де вихолоняла кава.

— Якнайсерйозніше.

— Ти хочеш узяти Зарудного… пам’ять Зарудного, спадщину Зарудного… і хочеш пришити його до свого сумнівного стягу? Білими нитками?

— «Ми крутимося, як білки в колесі, від циклу до циклу, і, здається, немає виходу. Але, можливо, якщо апокаліпсис — це колесо для білки, то Ворота — це більше, ніж просто рятівне коло? Якщо апокаліпсис — не випробування, то, можливо, Ворота — це і є тест? Лабіринт для щура? Нас багато, але й Воріт багато. Я готовий із цифрами в руках довести — Ворота виникають із розрахунком на те, що люди, які живуть на землі, пройдуть у них УСІ. Якщо не гаятимуть ані секунди. Якщо ніхто ні на мить не затримається, щоб відштовхнути з дороги сусіда… Та чи можливо це?»

— У тебе гарна пам’ять, — повільно сказала Лідка, — але одне слово ти все-таки перекрутив. Не «це більше», а «щось більше». Ось так.

Рисюк задоволено всміхнувся:

— Навіщо поставлено Ворота? І що буде, якщо одного чудового дня людство пройде в них із гордо піднятою головою, не гаючись, але й не кваплячись, поспішаючи підтримати будь-кого, хто ненароком спіткнеться? Що буде, якщо це, нездійсненне, одного дня станеться? Можливо, саме тоді цикл завершиться і намордник буде знято. Підуть у непам’ять страхітливі у своїй регулярності землетруси, і невідомі астрономам комети перестануть з’являтися нізвідки. І дальфіни виводитимуть своїх личинок далеко від берега… Утім, що нам якісь там глефи окремо від власне Апокаліпсису? І людство нарешті розвиватиметься. Розвиватиметься, а не ходитиме по колу, не розкручуватиме колесо для білки. Можливо, той, хто поставив Ворота, вирішить, що ТЕПЕР людство гідне життя без повідка…

— До чого? — уривчасто спитала Лідка.

— До питання про білі нитки, — так само уривчасто відгукнувся Рисюк. — Наш стяг — природна основа для ідей Зарудного. Вони, ці ідеї, приростуть до нього без усяких ниток.

— Приростуть до цього генерала?! — обурилась Лідка.

— Не до генерала, а до стяга, — м’яко виправив Рисюк. — Якщо тобі подобається висловлюватись так пишномовно.

Лідка мовчала.

— Насправді, — іще м’якше вів далі Рисюк, — мова йде про суспільство, здатне евакуювати своє населення без утрат. Без утрат — у Ворота. Без штовханини. Без тисняви. Ось так. І пий каву, доки вона не охолола.

Лідка взялася за чашку. Поставила її на місце: