РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Двері сто першого кабінету були оббиті шкірою. Найпевніше штучною, але дуже схожою на справжню. Шкіра працівників-невдах, подумала Лідка — і не усміхнулася на власний жарт.

— Олександре Ігоровичу, до вас Лідія Зарудна…

Вона увійшла. Чоловік, що сидів за важким столом, підвів голову, і спершу вона його не впізнала. І лише коли він насупив брови і підборіддям указав на стілець — лише тоді вона здригнулась і напружилась.

Саша дуже змінився за останні п’ять років. А може, це партикулярний костюм із краваткою змінювали його до невпізнанності. І ще — гладенько зачесане волосся.

Яка стрімка кар’єра, подумала Лідка, всідаючись і влаштовуючи на колінах бувалу в бувальцях торбу. Яке в нього звання? І яке звання було ТОДІ?

Вона згадала себе, коли борсалась у хвилях, із останніх сил хрипко гукаючи: «Сашо, Сашо», і людину на березі, ось цю людину, навмисне заглиблену в читання. Щоправда, море шуміло так гучно… А вона кричала так тихо…

— Мені передали вашу заяву, — стиха сказав колишній підводник. — Що спричинило таке радикальне рішення? Таке несподіване для всіх, хто вас знав?

Лідка подивилась йому в очі. Саша, здавалось, не впізнавав її. У всякому разі, в прозорих його очах нічого не відображалось.

— Я зрозуміла, що не зможу більше принести користі науці, — сказала Лідка не запинаючись. — І не зможу принести користі службі ЦО.

Саша далі дивився крізь Лідку. Жоден м’яз на його обличчі не поворухнувся.

— Чому?

— Бо я помилилась, вибираючи шлях, — сказала вона так само просто. — Бо я не науковець. Ось і все.

Саша опустив блакитнуваті повіки:

— Бачте, колего Зарудна. Ви справляли враження енергійного, захопленого своєю справою дослідника. Усі вважали вас, саме вас, спадкоємицею справи людини, чиє прізвище ви… — він зробив ефектну паузу, — …носите. Чи не так?

— Я не знаю, хто що вважав, — сказала Лідка вже менш упевнено. — Людям властиво помилятися, чи не так?

— А вам не здається, що це зрада з вашого боку? — стиха спитав, просто-таки прошелестів Саша.

Лідка розлютилась. Зняла торбу з колін, поставила на волохатий килим:

— Ну й кого я зраджую?

— Пам ять Зарудного, — підказав Саша.

Лідка проковтнула слину, набираючи в груди якомога більше повітря. Тільки стриматись. Тільки стриматись; він провокує її навмисне, і невідомо, що станеться після того, як вона піддасться на провокацію. Мовчати, мовчати, я кулька, повітряна кулька, червона повітряна кулька…