РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Рисюк дивився на неї. Вона відчувала його погляд над вухом. Терпіла хвилини три, потім повернула голову, з викликом утупилась сусідові в очі:

— Ну що?

Рисюк дивився, на відміну від слідчої, не зневажливо. Але й без співчуття.

Лідка повернула голову так, аби Рисюкові краще було видно пластир на щоці:

— Гарно? Подобається?

— Агов, розмови на першій парті, — стомлено сказала хімічка.

— Не подобається, — Рисюк відвів погляд. Сказав собі під ніс, нібито й не зважаючи на слухачів: — Бардак… Чорт, який бардак… Ніхто нічого не вчиться…

Лідці здалося, що ці слова вона вже десь чула.

Їй здавалося, все місто має стати сторч головою, що всі газети мають вийти в жалобних рамках; нічого схожого. Сусідка Свєтка повідомила, що в двісті п’ятій уже були подібні жертви.

Що у великій бійці з сімдесят сьомою, наприклад, трьох хлопців забили ногами. «Життя не знаєш», — казала Свєтка поблажливо.

Зате ліцей вирував. Середня група — Лідка чула — уголос говорила про помсту. Про непримиренну війну; раніше миролюбні ліцеїсти, виявляється, тільки й чекали на іскру, щоб розплатитися з двісті п’ятою «за все». Ридма ридали Інжині однокласниці — може, за життя у бідолашної дівчинки не було такої сили друзів і подруг. Дехто пропонував використати батьківські зв’язки, але більшість гордували підтримкою дорослих. Точилися відверті розмови про зброю, про вибухівку; Лідку млоїло. Боліла поранена щока. Соромно було дивитися на себе в дзеркало. І звісно ж, не хотілося зустрічати Славка Зарудного.

Славко сам підійшов до неї на перерві. І захопив зненацька.

— Батько питав — як справи?

— Добре, — вона погладила пластир на щоці. — Я тобі підшивки принесу завтра просто в ліцей.

— Завтра мене не буде.

— Тоді післязавтра, — сказала вона, думаючи про своє.

Славко помовчав.

— Мене взагалі більше не буде в ліцеї. Переходжу на екстерн… із репетиторами.

Тепер помовчала Лідка.

— Через… цю дурнувату колотнечу?