РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

— Правда? Ви не жартуєте?

— Хіба такими речами жартують?! Вона з чистим сумлінням могла б не ризикувати, тим більше що двоє дітей у неї вже було.

Лідка схилила голову.

— Ти знаєш, Лідо, — депутат зітхнув, — коли я був таким, як ти… тобто я, звісно, був старшим, коли стався мій перший апокаліпсис… тобі оце скільки?

— Виповнилося шістнадцять…

Зарудний усміхнувся:

— До апокаліпсису ще підростеш. Сподіваюся, він усе-таки буде не завтра.

— Не завтра? — вихопилось у Лідки.

— Ні, — депутат похитав головою. — Іще є час.

— А… — вона затнулась. — Ви точно знаєте?

— Ні, — Зарудний усміхнувся. — Знаю, для тебе це болюча тема… Передбачення, прогнози, пророцтва. Це для всіх тепер болюча тема… Але я відійшов від теми. Я був у старшій групі, мій перший апокаліпсис застав мене майже у двадцять років. Я був дорослішим, звісно. Але я, уяви собі, зовсім не розумів своїх батьків. Вони здавалися мені нудними, дріб’язковими, боязкими, без причини знервованими…

Лідка почервоніла. Мимоволі. Як помідор.

— Я зовсім не…

Депутат усміхнувся, і вона зрозуміла, що промовилась.

— Я не кажу, що ти така сама, яким був я вісімнадцять років тому. Але я знаю, що Славко — багато в чому такий самий.

Лідка витріщила очі:

— Славко?!

У неї в голові не вкладалося, як можна ТАКОГО батька вважати нудним, дріб’язковим, боязким і далі, як було сказано.

— Так, уяви собі! Не через те, що він дурень або ми з дружиною дурні… Просто так виходить. Кожен новий апокаліпсис є повторенням помилок попереднього… Славкові я цього не можу сказати, він вирішить, що я підлещуюсь. А тобі я кажу з чистим сумлінням: твої батьки зовсім не такі нудні особи, як тобі тепер здається. Зовсім ні. Вони молодці. Мине час — ти зрозумієш…

Двері відчинилися, пропускаючи спершу Славкову ногу в хатньому капці, потім тацю з гарячущими чашками.