РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Виявилося, вона помилилась. Ліцеїстки цілком боєздатні.

Розмова була короткою й усуціль нецензурною. Чужинці прийшли навмисне для того, щоб побити морди «цим чистюлям»; майже в усіх нападників були кастети, і кілька ліцейських морд справді було розбито вже в перші секунди бійки.

За всіма правилами «пацани» з двісті п’ятої мали вдовольнитися роз’юшеними носами, захопити трофейну картоплю й відбути з перемогою.

Але все склалося не за правилами.

У однієї з ліцейських дівчат, Зої, був газовий балончик. У іншої, Інги, шило; балончик вибили відразу. Шило виявилося значно ефективнішим.

— А-а-а! Стер-рво!

У найгіршу доцільну мить Лідка впізнала цього хлопця. Він був на дні народження у Свєтки, а тепер наштрикнувся на Інжин імпровізований стилет, скоцюрбився, двома долонями затискаючи рану, сорочка його стрімко темніла на животі, тим часом товариш його, також невиразно знайомий, уже збив Інгу з ніг і молотив її черевиками по грудях, по голові…

Лідка заверещала.

Хтось упав у багаття. Хтось влучно кинув камінь; хтось спиною налетів на гострий виступ скелі й безладно сповз на землю.

— Мамо! — закричала Лідка.

Усе повторюється, сказав її внутрішній голос із інтонацією Андрія Ігоровича.

Вона повернулась і кинулася тікати. Спіткнулась, упала на купу черепашок і розбила собі щоку.

— Чому?! Чому тебе весь час тягне, як свиню, в багно?! Чому ти знаходиш болото де тільки можна? Чому?!

Маму було шкода. Та ще в день її народження…

Після сутички на березі п’ятеро опинились у реанімації. Кілька хлопців із двісті п’ятої та з ліцею. Та ще Інга, яка наступного дня померла.

Були сльози і крики. Ляпаси, від яких Лідчина голова відлітала далеко назад, дивно ще, як вона й зовсім не відірвалася. Були загальні збори в ліцеї, і закриті батьківські збори, і питання слідчого: хто завдав смертельного удару? Цей? Чи цей? Шило в засохлій крові: це шило? Не це?

Лідка на все відповідала однаково, тупо: не пам’ятаю… не помітила… Злякалася, не бачила… І слідчий, худорлява молода жінка, усе дужче зневажала її й навіть ненавиділа. І не надто старалась приховати свої почуття.

— Здається, дехто з наших дітлахів дуже сумно почне своє доросле життя… На початку циклу опинитися в колонії — паскудно, особливо для молодої людини…

— А ви спочатку переживіть апокаліпсис, — сказала Лідка несподівано для себе.

Слідча дивно подивилася на неї, скривилась і відпустила. Не підводячи голови, Лідка вийшла з кабінету директора, де відбувалися допити свідків, спустилася на другий поверх, постукала й увійшла. Сіла на своє місце.