РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Але він усе одно випустив її зап’ястя.

— Що ти хотіла мені сказати, Лідо?

Лідка проковтнула слину. Зараз їй найбільше хотілося попросити, щоб він знову взяв її за руку.

Але вона мовчала.

— Завтра дев’яте червня, — промовив Зарудний, вивчаючи стрілку-дороговказ. І підсмикнув рукав піджака. Коротко блиснув циферблат дорогого годинника.

Лідка мовчала.

— Лідо… Ти ж більше не боїшся? Цього… оголошеного апокаліпсису?

Вона подивилася йому в очі:

— Ні. Ви навчили мене не боятися.

Ось і все. Все сказано.

Зарудний засміявся. Вітер грався його краваткою — тонкою й темною, з нерозбірливим дрібним візерунком.

— Мабуть, ти маєш рацію… Ці покидьки у в’язниці, і вони вже нікого не налякають. А післязавтра буде Славків випускний, — він помовчав. Лідка чекала. — Але апокаліпсис… усе одно настане. Хоч через півроку, хоч через рік…

Лідка вперто відкопилила нижню губу:

— Байдуже. Я не боюся.

— Так, — депутат Зарудний першим відвів погляд. — Мабуть, ти маєш рацію… Лідо. Бачиш…

У далекому вольєрі закричала якась недовивезена тварюка.

— Моя мама загинула під час минулого апокаліпсису, — сказав Зарудний якось навіть ображено. — Ти гадаєш, її накрило гарячою хмарою? Чи вона отруїлась? Чи попалася глефам?

Лідка мовчала. Їй раптом стало холодно.

— Ні. Її затоптали перед самими Воротами. Люди ломилися, знаючи, що за кілька хвилин буде пізно. Вона спіткнулася…

Тепер Лідка взяла його за руку. Дотик відгукнувся ніби ударом струму; Лідку аж до п’ят пробрало гарячим дрожем.