Розділ 25

— Мамо, я вдома! — голосно гукнув Потап, заходячи до вітальні.

Поки автобус доїхав до міста, поки всі вивантажилися з нього, поки Денис дістався свого двору, була вже майже восьма вечора. Мама повинна була б бути вдома, але у квартирі панувала тиша. «От тобі й сюрприз! — подумав Денис. — Все-таки треба було подзвонити! І попросити, щоб вона приготувала щось смачненьке!»

— Ау-у-у! — заволав він. — Чому це мене ніхто не зустрічає?

І тоді в батьківський спальні щось гупнуло — значить, хата таки не порожня.

— Ти що, спиш? — Денис подався на звук. — Ось як воно, значиться? Син приїхав, а вона спить!

Денис жартував. Він дуже радів тому, що нарешті був удома. Правду кажуть: у гостях добре, а вдома краще! Хлопець хотів якнайшвидше стрибнути до ароматної ванни з пишною піною.

— Ура-а-а! Я вже вдо-о-о-о-ма! — заспівав Потап, підходячи до зачинених дверей спальні. Сіпнув на себе ручку, двері відчинились.

У кімнаті було напівтемно. Біля ліжка стояла мама і куталась у короткий квітчастий халатик, якого тато колись подарував їй на річницю весілля. Зазвичай вона накидала його перед сном, а потім сідала навпроти великого дзеркала і розчісувала волосся. Тато тоді цілував її у маківку і казав, що гарну жінку не заховає жоден халат.

Але тепер матуся великими переляканими очима дивилася на Потапа і, як у кіно, однією рукою намагалася прикрити закоротким для цього халатом голі коліна, а другою стягувала комір на грудях. Волосся у неї було розкуйовджене, на щоках палав помітний навіть при поганому освітленні рум’янець.

— Мамо! Ти чо… — почав було Денис і замовк на півслові. В глибині кімнати завмер, як бусол, на одній нозі дядько Борис — сусід, який колись допомагав Денисові вішати турнік, а зараз, вочевидь, хотів нашвидкуруч одягнути штани…

Хлопець занімів, бо не знав, як йому зараз поводитися. Те, що чоловіки й жінки займаються «цим», для нього не було секретом. Власне, в таборі після відбою тільки й було розмов, що про «це». Однак уявити свою матір з кимось, окрім батька, у спальні Потап не міг…

Він окинув поглядом вкриті густим темним волоссям ноги Бориса Антиповича, його пом’яті сімейні труси, всипані маленькими червоними сердечками, і відчув, як до горла підкочує клубок нудоти.

— А ти!.. Чого це ти вдома?! Ти ж завтра тільки мав приїхати!? — збентежено проказала мама. Вона нарешті перестали смикати одяг.

— Може, мені потрібно було там ще на кілька місяців лишитись, щоб ти могла тут розслабитись? — не залишився у боргу Потап.

Він трохи оклигав від початкового шоку і відчував, як усе його тіло перетворюється на суцільне сплетіння роз’ятрених нервів. «Як там Торнадо вчив? — майнула думка. — Піднімаєш праву ногу, концентруєш енергію і з розвороту прямо в диню ба-бах! Спробувати, чи що!?»

— Ну, я, мабуть, піду! — озвався дядько Борис. Він нахилився, щоб підтягнути штани, зашпортався, втратив рівновагу і з розмаху всівся на ліжко. Зірвався з нього, як ужалений, і, спотикаючись, ледве одягнув на ходу брюки.

— Та куди ж ви? — вдавано турботливо запитав Потап. — Я ж до завтрашнього дня ще в таборі! Залишайтеся, відпочивайте! — знущально підморгнув він Борисові Антиповичу.

— А ти змінився! — знову спинився дядько Борис. — Схуд. І говорити почав по-іншому, подорослішав!

Чоловік зібрав розкидані по кімнаті речі, вдягнув сорочку і рушив до дверей. А в дверях стояв Денис. Вони зустрілися поглядами. І дядько Борис програв цей бій — першим моргнув і відвів очі.