Розділ 27

Перші дні навчання минули для Потапа, наче приємний сон. Усі помічали, що він змінився, і всі хвалили його. Невдовзі йому це набридло. Та саме тоді люди почали сприймати все, як належне. І ось трапився один прецікавий випадок…

Саме була фізкультура. Минулого року мама виклопотала йому звільнення, але цьогоріч воно вже не діяло. Потап збирався на урок так, наче йшов на війну: перевірив шнурки у кросівках, випрасував шорти та футболку, кинув у сумку еластичні бинти.

— Ну що, зграя переростків? — привіталася «мила» Клара Іванівна. — Бачу, літо для вас минуло недаремно! Ану, перевіримо… Потапенко! — вчителька раптом спинилася навпроти Дениса. — Ти що, захворів? Не встигаю я за твоїми змінами! То ти як порося вгодоване, то як курка дистрофічна!

— Ага, Кларо Іванівно, саме так. Вдале порівняння! Але до вас мені ще далеко! — покірно опустивши погляд, відповів Денис.

Клара Іванівна, вона ж — Швабра, і справді мала дуже худе тіло. Здавалося, сильний вітер може заввиграшки піднести її аж до неба… Учні дружно зареготали, бо не сподівалися від старанного і завжди мовчазного на уроках Потапа такої витівки.

— Потапенко! — побуряковіла вчителька. — Я сама хамка і хамів бачила, але ти!.. Ти перетнув усі межі!

Швабрині губи затряслися від люті. Вона вп’ялася очима в Дениса. Минулого року від такого погляду він би вже по підгузки побіг. А зараз спокійно стояв у строю і більше не реагував на вчительку.

— Зараз ми подивимось, як ти на турніку будеш вправлятися, розумнику! — зловтішалася Клара Іванівна. — Так! Сьогодні здаємо залік із підтягування! І ти, наш генномодифікований продукте, підеш першим! — тицьнула вона пальцем у груди Дениса. Діти принишкли, бо знали, що от-от розпочнеться.

А Денис мовчки попрямував до перекладини. Вчителька схопила журнал, стала неподалік і налаштувалася принижувати свою жертву всіма доступними їй способами. Хлопець легко дострибнув до турніка. Клас напружився.

— Раз! — почала рахувати Швабра.

— Два! — в один голос продовжив дев’ятий «А».

— Три! — у Клари Іванівни, яка була впевнена у своїй перемозі, відвисла щелепа…

— …Вісімнадцять! Дев’ятнадцять! — дружно рахували однокласники. — Двадцять п’ять! Двадцять шість!!!

Потап відпустив руки і стрибнув на підлогу. Сьогодні він перевершив самого себе. Раніше він ніколи стільки не підтягувався — допомогло небажання спасувати перед Шваброю і бажання довести щось собі та присутнім.

— Арнольд Шварценеггер у ранній молодості, блін! — підскочив до нього Загорський і підняв догори його праву руку, яка ще тремтіла від навантаження. Клас заревів на знак підтримки. Швабра стояла ні в сих ні в тих.

— М-м-олодець П-п-отапенко! — сказала, затинаючись. — Беріть всі приклад з вашого однокласника!

Потап смакував перемогу. Його оточували захоплені погляди та усміхнені обличчя. Як же він любив своїх однокласників у цю мить! Забув усі свої образи, приниження і був на сьомому небі від щастя. Жаль тільки, що Самохи сьогодні не було… Денис окинув спортзалу переможним поглядом і зненацька зустрівся очима з Вікою. І аж тепер — ото вже бовдур самозакоханий — помітив, як вона змінилася. Неслухняна стріха русявого волосся перетворилася на акуратну стрижку, яка вдало підкреслювала маленькі красиві вушка із блискучими сережками. Незграбна худа фігура трохи округлилася, хоч її й приховувала широка футболка. Дівчина теж посміхалась. І брекетів, які так псували образ Віки, вже не було. І щілина між зубами дивним чином зникла. Єдине, що лишилось незмінним, — це лагідний погляд сірих очей із сонячними блискітками, в яких читалося захоплення.

«Що за мара!» — труснув головою Потап. Спогад про Олесин вчинок був іще досить свіжим і болючим.

Він не міг забути, як тоді все починалось. А тепер знову відчував щось схоже… «Ні, Потапе!!! — вмовляв він сам себе. — Тільки не це!» Але, схоже, розум у цю мить жив окремо від серця, в якому міцно вгніздився образ Віки. «Кульбабка!» — з ніжністю подумав Потап, помітивши ледве видимий німб над головою дівчини, який створювали поодинокі волосинки, підняті невидимим протягом. Потап закохався…