Розділ 23

Наступного ранку хлопець був на стадіоні на півгодини раніше, ніж зазвичай. Навіть Жеку випередив.

Денисові просто не спалося. Він цілу ніч скрипів ліжком, аж його сусіди по кімнаті почали лаятися. Всі його думки були про Лесю. Він раз у раз прокручував події минулого вечора, який так добре почався і так боляче закінчився. Але останнім часом Потап, можна сказати, звик до болю: кількість неприємностей значно перевищувала кількість тих днів, коли йому таланило, і життя здавалося наповненим та цікавим. І ця «звичка» дозволила йому вже перед світанком пробачити Лесю. А ще він зробив остаточний висновок — його з такою-от зовнішністю ніхто ніколи не любитиме. Тож, за що ображатися на бідну дівчину?..

Денис пробіг кілька кілометрів, тримаючи доволі високий темп. Він пробачив Олесю, але дувся на весь світ. І світ, здавалося, теж на когось ображався: вночі похолоднішало, і вогкий сірий ранок дуже скидався на осінній. Але біг допоміг Денисові звільнитися від сумних думок. Організм налаштувався на потрібний ритм: вдих-видих, крок за кроком, нічого зайвого. І так — до безкінечності.

Коли на стадіон прийшов Жека, Потап уже розминався для розтяжок.

— Ти чого так рано сьогодні? — здивовано спитав Торнадо.

— Та… Не спалося! — відповів Потап, відводячи погляд. Йому чомусь соромно було дивитися в очі товариша. Ніби нічого поганого й не зробив, але… Ці пронизливі зеленувато-сірі «рентгени» просвічували людей наскрізь! Тому Денис усівся на завбачливо взятий рушник, трохи розставив ноги і почав поволі тягнутися прямими руками до носків кросівок.

— Ну-ну! — чи то підбадьорливо, чи то насмішкувато кинув Торнадо і побіг намотувати кола, проте за кілька хвилин зупинився. Потап робив різні вправи. На його обличчі була написана така рішучість, ніби він саме зараз збирається йти в атаку на невидимого супротивника. Жека підійшов ближче. Потап обперся руками на залишки трибуни і намагався сісти на шпагат. Судячи з усього, йому було боляче, але цей біль начебто давав хлопцеві насолоду.

— Малий! — вражено промовив Торнадо. — Ти що, вирішив сьогодні звідси на швидкій поїхати?

Потап мовчки продовжував свою справу. Незважаючи на ранкову прохолоду, його волосся та одяг були мокрі від поту.

— Та що з тобою сьогодні? — не витримав Жека. Не дочекавшись відповіді, він відійшов до дерева, дістав свою «лапу», прив’язав і взявся люто її молотити. Через кілька хвилин відчув, як хтось торкнув його за плече. Хлопець оглянувся. Позаду стояв знічений Потап.

— Вибач! — пробурмотів він.

— Та за що ж тебе вибачати? — ніяк не міг утямити Жека. — По-моєму, в тебе дах поїхав! А може, ти перетрудився вчора на танцях?

Згадка про вчорашній день та ще й із вуст Клима щось перемкнула в Денисових мізках і той, збиваючись та перескакуючи з одного на інше, почав переказувати Торнадо події минулого вечора.

Вочевидь, у житті кожного підлітка має бути людина, якій він довіряє всі свої переживання та думки. В ідеалі — це мав би бути хтось із батьків. Насправді ж, це майже завжди — єдиний друг, який може дати дієву пораду або просто вислухати тебе. У Потапенка такого друга вже давненько не було. Самоху він втратив, а заміни йому не знайшов. Тому Жека сьогодні грав роль подушки для Потапових сліз, і грав її досить добре.

— Немає за що тобі вибачатись! — задумливо сказав Торнадо, коли Потап нарешті виговорився і замовк. — Ти все правильно зробив! Хочеш, я з нею закручу, а потім кину?

— Ні! — заперечив Потапенко. — Тоді їй теж буде боляче, а я такого не хочу! — твердо сказав він. Жека з повагою поглянув на цього кумедного товстуна, у якого, виявляється, такий твердий характер.

— Ти краще поговори із нею! — запропонував Денис. — Вона хороша!

Ні один, ні другий чомусь не могли назвати вголос ім’я дівчини.