Розділ 28

Минали тижні. Відчуття легкості та щастя поволі відступило. Почалася щоденна рутина шкільних занять, після яких дедалі важче було змусити себе щось робити. Однак ефемерна популярність, яку Потап завоював завдяки своїй наполегливості, таки не зіпсувала його — тренування тривали у звичному ритмі.

Останнім часом Денис навіть ускладнив свої завдання: вишукував в Інтернеті спеціальні «бойові» ролики з різними видами единоборств. Зі старого татового шкіряного плаща він пошив, як умів, саморобну боксерську «грушу» і годинами гамселив її ногами та руками…

— Чуєш, Потапе! — підлетів Загорський до Дениса, який щойно зайшов до кабінету біології, всівся на своє місце і саме діставав книжки з рюкзака. То був останній урок. Він хотів додому і хотів щось пожувати. — У нас завтра дискач буде! Знаєш?

Денис читав оголошення в холі. Їхня школа святкувала черговий ювілей і на честь цього діткам, власне, й влаштовували «свято». Проте Потап нікуди не збирався.

— Та не хочу я туди йти! — буркнув він. — Немає бажання, та й мама не пускає! — спробував віджартуватися, побачивши, як знітився Ромко.

— От-от! — несподівано втрутився у розмову Ігор Дмитрук. — Матусин синок забув спитати дозволу в мамочки! Сама вона по кабаках вишиває, а іншим зась!

У нього за літо змінився характер, і то не в кращий бік. Він любив і умів так «шпигнути» в найбільш незручний момент, що рана від шпильки довго не загоювалася… Він радів, коли когось починали пресувати вчителі або однокласники. Хтось дав йому прізвисько Дятел, і воно міцно приліпилось до хлопця.

— Ти що городиш? — повернувся до нього Ромко. Дятел єхидно посміхався у відповідь. Потап встав зі свого місця.

— Ти! Забери свої слова назад! — дивлячись просто в очі Дмитруку сказав Денис.

— А то що? — запитав Дятел. — Я сам бачив! З мужиками плутається! Тьху!

Дмитрук і раніше був задерикуватим, а тепер взагалі відверто йшов на конфлікти. Його навіть трохи побоювалися: ходили чутки, ніби він належить до якогось підліткового угрупування, що контролює великий район міста.

— А то запхну їх тобі в морду! — пригрозив Потап.

— Хайло закрий! — не поступався Дятел. — Чи хочеш кривавої юшки скоштувати?

Навколо них, немов по команді, зібрався гурт роззяв. Хтось, як завжди, діставав мобільний, щоб зняти все на відео і викласти потім в Інтернет.

Удар був миттєвим. Потап, згадавши настанови Торнадо, перемістив вагу на ліву ногу і з розвороту по дузі правою ногою бебехнув ненависну Дмитрукову пику. Той плавно осів на підлогу. Його підхопив Довгоп’ятий, який мріяв стати членом тієї самої банди і тому не відходив від Дятла. Ігор кліпав посоловілими очима і ніяк не міг прийти до тями. У класі зависла в’язка тиша.

— Що тут відбувається? — зайшов до кабінету Віктор Петрович. — Ти чого, Дмитрук, на підлозі сидиш? — з подивом поглянув на Ігоря, який уже майже оклигав.

— Та слизько тут, Вікторе Петровичу! — відповів Дятел, важко рухаючи губами. Він підвівся і посунув на своє місце. — Ти труп! — коротко кинув, проходячи повз Потапа.

Той посміхнувся кутиком губ та, відсунувши стілець, мовчки вмостився за партою. Тільки пальці в хлопця дрібно тремтіли від хвилювання. Почався урок.

— Дарма ти так, Потапе! — прошепотів Ромко. — Можуть бути проблеми! Тепер тобі хоч з дому не виходь!..