Розділ 6

Потапенко сидів у своїй кімнаті і почувався так, ніби його з усього маху пригрів правицею один із братів Кличків. На столі він знайшов записку: «Любий синку! Я знаю, що ти мене зараз не зрозумієш, але впевнений — ми все одно залишимося друзями. Я йду від твоєї мами (ми не можемо більше жити разом), та твоїм татом я буду завжди». Розглядаючи швидкий, нерівний почерк, Денис не дуже уявляв своє життя без батька. Так, той увесь час був заклопотаний, часто їздив у відрядження і пізно повертався з роботи, однак завжди була можливість порадитися з ним про щось своє, чоловіче: чи то як виправити «глюки» комп’ютерної гри, чи щодо правильної поведінки в дворових розбірках, чи… та купа всього! Більшість своїх секретів Потап довіряв мамі, проте в критичних ситуаціях одразу біг до тата. Той ненадовго — і дуже кумедно — насуплював брови, а потім легко знаходив шляхи вирішення проблеми.

— Чорт! — сказав Потап. — Навіть не дочекався мене!

Він гнівно зіжмакав записку і жбурнув її під ліжко. «Немає у мене більше батька!» — вирішив хлопець. І раптом, наче ножем по серцю, згадка: «Залишимося друзями…» Ех, та й друзів більше немає!

Денис встав, клацнув кнопкою музичного центру, який вони купували, приносили і встановлювали разом з татом. Причому батько радів, здавалося, більше, ніж Денис. Він розповідав, що в дитинстві завжди хотів мати окрему кімнату. Батько всі свої нездійснені мрії прагнув утілити за допомогою сина… «Ще й спортсменом хотів зробити!» — згадав Потап нещасні гантелі, які досі валялися під ліжком.

У центрі щось клацнуло, диск завантажився. З динаміків почувся голос «Бумбоксів»:

Коли ти наодинці,

всі навколо золотоординці,

у чужій хатинці…

Останнім часом Потап дуже полюбив пісні цього гурту: після того, як посварився з Матвієм, міг слухати «Наодинці» годинами і без перерви. Він додав гучності, щоб заглушити свою самоту. У вухах дзвеніло, проте на душі полегшало. «Бумбокс», здавалося, знищував рештки Матвієвої зради і пом’якшував нову — зраду людини, яка була для Потапа ще ближчою і ріднішою.

Несподівано до кімнати влетіла мама. Вона щось крикнула, але Потап нічого не почув. Крутнув регулятор звуку — музика стихла.

— Ти знову зі своєю музикою! — напустилася вона. — Як ти можеш? Ти ж бачиш, що зі мною робиться! Бовдур ти безсердечний!

— Мамо! Та ж я!.. — Потап хотів сказати, що переживає, мабуть, більше за неї, і тільки музика допомагає йому, але мама не слухала. Вона, як фурія, підскочила до сина і вліпила йому замашного ляпаса.

Денис вимкнув музику. Щока горіла вогнем. До всього додався майже фізичний біль від нерозуміння, у чому він винен. Чому мама так несправедливо його покарала? «А тато мене ніколи не бив! — подумав Потап і враз йому в голові майнуло: — А може, плюнути на все і втекти з дому разом із батьком? Або…» Він підійшов до вікна, подивився вниз. Шостий поверх, не дуже високо. Але не важко і на дах залізти! Дев’ять поверхів — це таки висота! Колись вони з хлопцями лазили на дах по іржавій драбині… Найхоробріші підходили до хиткої огорожі та, обережно вистромивши голову за край, роздивлялися землю внизу. Потап на таке не наважився, тому тільки зі слів сміливців знав, що з такої висоти люди нагадують мурашок, а машини — різнокольорових комах.

«А це був би вихід! — ніяк не відступала страшна думка. — Один крок — і всі проблеми далеко позаду!»

Але тут до кімнати знову влетіла мама. Денис інстинктивно нахилився і закрив руками голову, побоюючись, що його думки якимось телепатичним чином дійшли до матері і вона прибігла чинити над ним розправу.

— Вибач мене, синку! — мама несподівано впала перед ним на коліна. — Сама не знаю, що роблю!

Денис погладив її ледь розкуйовджене волосся, і раптом відчув відповідальність за цю ще день тому сильну і впевнену в собі жінку, яка зараз нагадувала ображену дівчинку, у котрої відібрали улюблену іграшку. Вона так і не підвела голови з Потапових колін, і для неї в цю мить він був єдиним сенсом життя, захистом і підтримкою. Потап почував себе справжнім чоловіком.