Розділ 10

Ранок був не таким райдужним, яким уявляв його Денис. По-перше, руки-ноги-тулуб відмовлялися прокидатися на годину раніше і вилазити з-під теплої ковдри.

По-друге, сяк-так «завертикалившись», Потап відчинив на хвильку вікно, виставив у темряву руку і відчув на ній холодні, різкі краплі, які вітром забивало навіть у кімнату. Дениса пересмикнуло. Він зачинив вікно, пірнув назад у ліжко, щоб зігрітися і налаштуватись на ранкову пробіжку.

Вчорашній ентузіазм, вочевидь, здавав позиції перед бажанням виспатися. Однак Потап, доклавши чималих зусиль, таки змусив себе встати і поплентався вдягати спортивний костюм.

Мама, яка вже не спала і саме готувала сніданок, здивовано глипнула на сина. Так рано він вставав дуже рідко, а сьогодні мало того, що прокинувся, так ще й зібрався кудись! Вона вийшла у передпокій, де, важко сопучи, Денис взував старі кросівки, і стала коло нього, схрестивши руки на грудях.

— Куди зібралися, юначе? — спитала вдавано весело. Мама дуже переживала, що вчинок батька погано вплине на психіку сина і боялася, що той почне викидати якісь коники.

— Бігати іду! — пробурмотів Потап, затягуючи шнурки. Тепер його рішення здавалося йому не вельми вдалим, тому він трохи сердився на себе і на увесь світ. Мама аж рот роззявила від такої несподіваної відповіді. — Буду за півгодини! — додав хлопець і швидко, поки вона не встигла зреагувати, вискочив із квартири, зачинивши за собою двері.

Листопадовий ранок був темний і вологий. Піднявши вище комір спортивної куртки, Потап вийшов із під’їзду. Дрібний дощ сік по обличчю, рудаве світло самотніх ліхтарів розпливалось у сизому повітрі і в калюжах. Хлопцеві хотілося чкурнути додому, з’їсти приготований мамою сніданок і переглянути ранкові новини. І тільки образа на батька, потреба щось довести собі і йому, змусила його йти далі.

Денис чвалав асфальтованою доріжкою. Метрів за двісті від їхнього будинку був невеликий стадіон, де в теплий період року тренувалася різношерста футбольна команда, а у вільний від тренувань час там ганяли м’яча всі діти мікрорайону. Але восени стадіон порожнів. Навколо брудно-зеленого газону тяглася вузька бігова доріжка, якою зазвичай їздили хіба велосипедисти, бо бажаючих побігати на горизонті не з’являлося. Саме туди попрямував Потап. Він намагався обминати калюжі та уникати бродячих псів, яких немало розплодилося у навколишніх дворах.

Ось він — початок нового життя! Хлопець несміливо ступив на доріжку і побіг. Через п’ятдесят метрів відчув, що в нього підгинаються ноги. Сповільнився, перейшов на крок, перевів подих і знову побіг. Ще через кілька десятків метрів йому здалося, що його легені от-от розірвуться. Денис зупинився, спробував глибоко вдихнути, та не зміг, тільки сапав, ковтаючи повітря невеликими порціями. Піт заливав йому очі. Він розумів, що починати щось завжди важко, але й подумати не міг, що буде ТАК важко.

Хитаючись від утоми, ніби він промчав марафонську дистанцію, Потап ледве чвалав назад. Які там стрибки через скакалку?! Тут аби додому дійти!..

На щастя, ліфт працював. Потап доїхав на свій поверх і завалився до передпокою — мокрий, брудний, знесилений. Тренування тривало рівно 10 хвилин, але забрало, на його думку, кілька років життя. Мама мовчки подивилася на сина, відчинила шафу, дістала чистого рушника і відвела жертву фізкультурного завзяття до ванної. День обіцяв бути нелегким…