Розділ 15

— Та не хочу я туди їхати! — відбивався Потап від радісної матусі, котра повернулася ввечері з роботи і, наче коштовний подарунок, простягнула йому путівку в літній дитячий оздоровчий табір.

Але мама, пригадуючи свою піонерську юність — вигукування гасел, співи біля вогнища, — не слухала Потапа і тільки замріяно посміхалась. Ностальгія перетворювала ненависні раніше літні місяці, які минали далеко від родини, на чудові спогади про прекрасних вожатих, котрі, як ніхто інший, розуміли дітей, чистенькі будиночки та теплу річку, в якій можна було досхочу нахлюпатися. Тим паче, що з грошима в Потапенків було сутужно, а тут раптом хтось зі «своїх» відмовився від путівки і вона майже безкоштовно дісталася мамі.

— Денька! Ну чого ти брикаєшся? Я ж для тебе старалась! — умовляла його мама. — Чим ти займатимешся ціле літо? А так — три тижні повного пансіону, ліс, свіже повітря! Дівчата, врешті-решт!

— Не потрібні мені ті дурепи! — згадав Потап про останню пригоду у школі. — Я там нікого не знаю… І що робити, там теж не знаю!..

— От же впертюх сякий-такий! Там тобі все розкажуть і покажуть! І табір такий класний. Туди путівку взяти — це все одно, що в лотерею виграти! — навела мама останній, вагомий, на її думку, доказ.

Потап сумно зітхнув і змирився з неминучим. Раніше він кожного року їздив майже на все літо до бабусі та діда, татових батьків, які жили недалеко від міста, у великому селі. Хата там була чималенька, зі всіма зручностями, просторим двором і різношерстим хазяйством, за яким доводилося доглядати без вихідних і відпусток. Потапа по молодості літ сильно не грузили і він мав удосталь часу, щоб сходити на рибалку, почитати у садку під яблунею або пограти в немудрі ігри зі своїми однолітками, які «стадами» з’їжджалися до родичів на літо. Атмосфера там була якась розслаблена і доброзичлива. Навіть зіпсовані містом та Інтернетом дітлахи поводились, як у старі добрі часи: дотемна ганяли на вулиці і навідувалися до хати тільки для того, щоб перехопити шматок чогось смачненького.

Після розлучення батьків дідусь із бабусею теж якось непомітно щезли з Денисового життя. Кілька разів хтось із них дзвонив увечері, але мама підходила до телефону, говорила безліч неприємних речей про них і їхнього сина, а потім жбурляла слухавку. Зрозумівши, що невістка у дипломатію не бавитиметься, свекор зі свекрухою згадали, що завжди радили синові не зв’язуватись із цією «міською видрою» і обірвали всі контакти і з нею, і з Денисом, для якого півроку здавалися цілою вічністю, тож діда з бабою він уже уявляв собі якимись розпливчатими постатями…

Виходить, йому дійсно було нікуди подітися на канікулах. Кілька тижнів він просидів удома, зрідка виходячи у двір. Зранку тренувався і відчував приплив сил. Потім на місто падала невластива для цієї пори року тяжка й задушлива спека. Автомобільні вихлопи перетворювалися на їдкий туман, який забивав легені і заходив в очі. Хлопці, що залишилися у місті і вряди-годи виходили гуляти, переважно тільки те й робили, що охолоджували свій організм пивом, за яким посилали найменшого із них усіх — Ярика, — та різались у карти під крислатим деревом. Незважаючи на заборону продавати хмільний напій неповнолітнім, ним (та й не тільки ним) жваво торгували в кіоску, що був надзвичайно вдало розташований: на перехресті двох вулиць неподалік від школи. Тож, починаючи з травня, коли на дворі тепліло, там не було відбою від малолітніх поціновувачів пінного напою. Подейкували, що в тому кіоску можна було придбати і невеличкі «однопалубні кораблики» зі шмаллю, як старшокласники охрестили між собою пакетики маріхуани. В шкільному туалеті під час дискотек частенько пахло «травою», а потім можна було спостерігати дивні танці осіб, що вже причастилися «зіллям» і відчували себе мало не посланцями Бога на цій землі.

Потап не розумів людей, які добровільно травляться всілякою гидотою та ще й поводять себе так, ніби схопили чорта за бороду. Їхні неконтрольовані перепади настрою, коли веселощі зненацька переходили в агресію, лякали Дениса. Він рідко бував на «танцюльках» і йому навіть на гадку не спадало спробувати покурити. Навіщо? Аби перетворитися на людиноподібну істоту, що звивається в корчах під одноманітні пісеньки з примітивними словами?

Наслухавшись лінивих розмов дворових товаришів про «кльових тьолок», які безвідмовно виконують всі чоловічі бажання, та про те, як хтось із них «круто вчора набухався» чи «відтягнувся у нічнику», Потап перестав навіть виходити у двір, замкнувся в квартирі і створив там власний світ, який підкорявся зовсім іншим законам, ніж той, що існує насправді.

Вдома на канапі я модний.

Безліч каналів — дивлюся жодний.

Скелі мої — мої стіни.

Хто прописав вам режим постільний?

Вдома я на канапі, я кльовий.

На спілкування тариф нульовий.

Небо моє — моя стеля.

В ванній є море, в кутку пустеля…

Так підбадьорював хлопця голос Андрія Хливнюка, який умів дуже точно передавати Денисові емоції. «Бумбокс» Потап міг слухати цілодобово і щоразу знаходив у текстах нові смисли, які пасували до того чи іншого його настрою. Тепер-от він сидів на своєму ліжку і пакував речі, які наскладала йому мама. А вчора довелося цілий вечір слухати настанови про те, як часто йому потрібно буде митися в таборі, прати білизну і шкарпетки, і що він має зробити для того, щоб знайти нових друзів.