Розділ 25

— Слабак! — сказав Потап і пропустив чоловіка. Той прожогом кинувся до виходу. За мить грюкнули вхідні двері і в квартирі запала важка тиша.

— Денисику! Вибач мене, синочку! — мама зненацька заплакала, її обличчя зморщилося і стало схоже на сушену грушу.

«Чи не забагато жіночих сліз і вибачень на мене одного?» — подумав Потап. Мовчки розвернувся, не дивлячись на матір, і попрямував до своєї кімнати. Клацнув внутрішнім замком, відгороджуючись від світу, голосно врубав музику, щоб не чути слів мами, яка щось намагалася пояснити з-за дверей.

Скільки питань,

Заморочених зізнань.

Як же тобі мене пробачити?

«Ні! Таки потрібно було подзвонити! — міркував Потап. — І уникнути стількох проблем! Чорт! Яке ж це життя важке! А мені ж іще жити й жити!»

Стомлене дорогою і несподіваним «привітанням» тіло поволі поринало в сон. Денис навіть не почув, як клацнув музичний центр, коли закінчилася остання на диску пісня. У його неспокійних снах до нього навідалися Олеся, Канава, який навіщось учив його прийомам карате, та Борис Антипович, який невідь-чому голосно реготав, розмахуючи своїми сімейними, у червоні сердечка, трусами.