Розділ 17

— Ну що? Не встигли скучити? — раптом залунав бадьорий голос, і від адміністративного приміщення до дітей наблизився лисий невисокий дядько з помітним черевцем, у шортах і сандалях, взутих на білі шкарпетки. — Зараз усіх розселимо і ще встигнете поснідати. У нас саме сніданок! А що це вас так пізно відправили? Всі ще вчора заїхали! Ну нічого, розберемось!

З цього монологу, чи радше кулеметної черги слів, новоприбулі зрозуміли тільки те, що з ними зараз якимось чином розберуться і що є надія поснідати.

— А от і вожатий другого загону! Ги-ги-ги! — веселився товстун, кивнувши на доріжку, що вела вглиб табору до двоповерхових дерев’яних будиночків, у яких дітям належало жити ці три тижні.

До них наближався кремезний насуплений чолов’яга у білій сорочці та світлих шортах (напевне, це тут була така форма), з яких виглядали волохаті криві ноги. На шиї в нього був зелено-синій галстук, що нагадував колишні піонерські, які тепер можна було побачити тільки на старих сімейних фотографіях.

— А ето шо за піонє-е-е-е-р? — уголос здивувався Канава, який уже встав на ноги і всім своїм виглядом показував, що з ним нічого не трапилося.

Новоохрещений Піонер (з цим прізвиськом йому судилося жити щонайменше до кінця цієї зміни), підійшов до дітей упритул. Він ніби й не чув останніх слів Коновалова чи, може, просто не показував своєї реакції на них. Зблизька вожатий більше нагадував рекетира із серіалів 90-х років. Важкий погляд маленьких оченят, тверде підборіддя і короткий їжачок зачіски ще більше підкреслювали цю схожість.

— Доброго дня! — несподівано м’яким голосом привітався Піонер. — Мене звати Олександр Сергійович і я заміню вам тата і маму на цих три тижні! — спробував пожартувати він, а його «прийомні діти» чомусь уже уявляли собі колючий дріт навколо будиночків, вівчарок по периметру і цього милого вожатого, який на все горло волає: «Стояти! Руки вгору!» — Всі ті, кому дванадцять-чотирнадцять років, йдуть за мною. Інші чекають на своїх вожатих і спілкуються з директором! — кивнув він на веселого товстуна.

— Нє-е-е! — знову втрутився Канава. — Он нє піонер, он вєлікій класік руской літератури О. С. Пушкін!

Задоволений своїм жартом, Коновалов загиготів. Інші теж почали підсміюватися і навіть голосно реготати. Олександр Сергійович зиркнув на всіх цих коміків з огидою, але промовчав і відвернувся. Виконуючи вказівку вожатого, з гурту вийшли Потап і ще четверо осіб. Всі вони були чоловічої статі і, на радість Дениса, без особливих понтів. Найцікавішими здавалися брати-близнюки, яких можна було розрізнити лише за одягом. На вигляд хлопці були його однолітками, але поводили себе невимушено і вільно, можливо тому, що вже бували у цьому таборі і знали, як воно — жити тут. А можливо, просто тому, що їх було двоє, а двом, як відомо, завжди легше.

Крім Потапа і близнюків Севи та Слави, до другого загону потрапили ще двоє молодших хлопчаків, один з яких дивився на світ навіть більш переляканими очима, ніж Потап.

— За мною! — скомандував Піонер (він же Пушкін, він же Олександр Сергійович) і, не озираючись, попрямував до будиночків. Його підшефні потрюхикали за ним, спотикаючись об важкі сумки і намагаючись не відставати.

На території табору нарешті з’явилися люди, які поспішали у своїх справах. Із їдальні, розташованої відразу за адмінкорпусом, виходили і шикувались у нерівні колони ті, хто приїхав раніше і вже встиг поснідати.

Будиночок, до якого Піонер привів хлопців, був невеликий, двоповерховий, обшитий пофарбованими у різні кольори старими дошками. Їхня кімната була на першому поверсі, там стояло аж шість ліжок.

— Ну от, влаштовуйтеся. Потім я вас заведу у їдальню, а далі познайомлю із загоном, — махнув рукою Пушкін. — Даю вам на все 10 хвилин! Чекатиму на вулиці…

— Кльовенька кімнатка! І одне місце буде вільне, можна когось у гості запросити! — пожвавішали близнюки, щойно Піонер вийшов з кімнати.

— Минулого року ми в іншому будинку жили, то там був повний відстій! І ліжка двоповерхові! — сказав Слава.

— І кімната на другому поверсі була! А тут через вікно можна вилазити, щоб дівчат мазати! — підтримав брата Сева.

— Що з дівчатами робити? — не зрозумів Потап. Він кинув сумку на найближче ліжко, відкрив її і саме викладав щітку-пасту-мило до кривої тумбочки з перехнябленими дверцятами.

— Ти що, вперше у таборі!? — широко розплющивши очі, втупилися в нього близнюки, які з першого класу кожного літа їздили по таких закладах. Мати виховувала їх сама, батька вони навіть не пам’ятали, а в родині, крім них, було ще двоє малих ротів, яких потрібно було годувати. От якийсь «собез» і виділяв їм щорічно путівки до табору, де можна було принаймні наїстися від пуза. Кімната, в якій вони жили вдома, була тісною і незатишною, бо квартиру «матуха» (так Славко назвав маму) отримала для тимчасового проживання в будинкоуправлінні, де працювала двірником. Ввечері, коли починало темніти, до їхнього помешкання збігалися спраглі насолоди і самогону, який «матуха» гнала, щоб вижити.