Розділ 17

Потап згадав, що його кімната теж часом здавалася йому маленькою і їй постійно чогось бракувало: то нового телевізора з плоским екраном, то ноутбука, щоб можна було качати музику, не злазячи з дивана…

І от, слухаючи близнюків, які ні на що не нарікали і жили так, як жилося, Денис відчував сором за свої (як тоді йому здавалося) цілком нормальні мрії.

Коротко розповівши про мандри таборами області, Славко та Сева впритул підійшли до питання, яке понад усе цікавило Дениса: що воно таке — мазати дівчат?

— Ну ти і село без газу! — дивувався Севка. — Береш зубну пасту, кладеш її ввечері в труси…

— Це для того, щоб тепла була! — перебив його Славко.

— Не лізь! Дай сам розкажу! — сердито зиркнув на нього брат. — Так от…

Із пояснення близнюків Потап зрозумів, у чому полягає процес «мазання», але сама процедура здалася йому якоюсь дитячою і нерозумною.

— Нічого! — підбадьорив його Славко. — Один раз із нами сходиш і тобі сподобається!

Денис кивнув головою, хоча на сто відсотків був упевнений, що навряд чи вподобає такі розваги. Двоє інших, Тарас і Сашко, мовчки слухали пояснення близнюків, зацікавлені перспективами, що, як виявилося, відкриваються у таборі. Хлопці вирішили, де чиє буде ліжко і тумбочка, порозпихали свої речі і зібралися на вихід, тобто до Олександра Сергійовича.

Тепер він здавався не таким уже й поганим: був веселий, добродушний і дуже мило посміхався. Розповідаючи анекдоти та історії із табірного життя, яких він знав безліч, Піонер завів хлопців у їдальню і всадовив за великий стіл, що теж, як і кімната, був розрахований на шість гавриків середнього шкільного віку. Вожатий відійшов і вмостився на стілець біля віконця, де видавали їжу, і заговорив з молодою жіночкою, котра, час від часу червоніючи, переставляла на підноси склянки.

На столі перед дітьми стояли дві невеликі каструлі, накриті погнутими кришками. З однієї стирчав алюмінієвий черпак. Такий «ексклюзив» Потап бачив тільки в селі, у бабусі з дідом. Там ним розмішували їжу для паці, що рохкала в сараї.

— О, кашка вівсяна! Славненько! — відкрив каструлю Сева, а потім зазирнув до іншої. — А тут котлетки!

Його брат одразу схопив черпака і накидав по тарілці каші спочатку собі і своїй точній копії, а потім усім іншим. Зверху вклав по чималенькій котлеті. Близнюки накинулися на страву так, що аж за вухами лящало, та ще й закусували її хлібом і запивали компотом. У Потапа склалося враження, ніби вони востаннє їли тиждень тому.

Тарас із Сашком так не поспішали. Хлопці неквапом взяли ложки, перевірили, чи вони чисті, і аж тоді взялися до їжі. А Потап дивився на сірувато-синю масу, що зовсім не була схожа на вівсяну кашу, яку йому готувала мама: зварена на молоці і присмачена цукром або варенням, домашня вівсянка була витвором мистецтва у порівнянні з цією розмазнею. Хлопець, за прикладом приятелів, обдивився свою ложку і про всяк випадок протер її серветкою. Ложка була стара, така сама алюмінієва, як і черпак, із просвердленою у держаку діркою. Денис зачерпнув каші, обережно поклав до рота. Слизька субстанція ніяк не хотіла ковтатися, Потап насилу запив її компотом і взявся до котлети. Взагалі, котлета — це м’ясний виріб, тобто він мав би складатися з м’яса, проте в цьому пляцкові його, здається, і близько не було. Апетитна на вигляд страва розвалилася на дрібні шматочки від найлегшого дотику ложки. Розгадати склад цього кулінарного шедевру місцевих умільців не зміг би навіть дипломований французький кухар, який визнав би свою поразку вже через кілька хвилин і рвав би на собі волосся від неможливості розгадати секрети української кухні. Тож із котлетою у Потапа теж «не склалося». Він відсунув тарілку вбік і знову ковтнув компоту, який у літню пору невідомо чому був зварений із сухофруктів.

Не можна сказати, що Денис уперше потрапив у заклад громадського харчування. Іноді він ходив до шкільної їдальні, але, крім булочки з чаєм, ніколи нічого там не купував. А раніше вони з татом і мамою майже кожні вихідні навідувалися до піцерії, що була недалеко від їхнього будинку. Проте табірний сніданок був для нього справжнім сюрпризом…

— А ти чого не їси? — запитав Сева. Він уже проковтнув свою порцію, запив її компотом і сидів, задоволений життям. — Не будеш? — кивнув він на тарілку. Потап похитав головою, усім своїм виглядом показуючи, що ситий по саме «не хочу».

Негордий Сева підсунув до себе Потапову порцію. Половину вигорнув на братову тарілку, розділив навпіл котлету та в секунді змів усе те, над чим Денис безрезультатно бився кілька хвилин.

Потап ковтнув слину, встав, вийшов з-за столу і попрямував на вулицю, у ранкову прохолоду. Дорогою він наштовхнувся на тітку, яка протирала столи після сніданку. Запах застарілого поту та прогірклої олії вдарив хлопцеві у ніс. Кинувши оком на ганчірку в тітчиних руках, Потап відчув, як та ложка каші, яку він ледве проковтнув, проситься назад, бо не бажає залишатись у шлунку такого невдячного їдця. Денис видихнув і, намагаючись не вдихати затхле, просякнуте запахами кухні повітря, вискочив на двір.

Через кілька хвилин до нього приєдналися хлопці, потому вийшов Піонер і повів їх на ранкову лінійку. На майданчику перед адміністративним корпусом вже зібралося багато народу. Кожен загін мав своє місце і всіма силами оберігав територію від зазіхань сусідів: щойно хтось переступав білі кордони, наведені фарбою на плитці, починалися запеклі жартівливі бої. Голосно заграла музика. Вільний табірний народ трохи притих. До дітей вийшов директор. Тепер на ньому був такий самий зелено-синій галстук, як і на вожатому. Він дуже смішно теліпався під круглою і рухливою директоровою головою.

Дмитро Федорович (або Колобок) довго розповідав про той чудовий час, який чекає на них у цьому прекрасному таборі під наглядом найкращих у світі вихователів. Невдовзі, однак, його вже ніхто не слухав, а найкращі представники найкращого племені вожатих марно намагалися заспокоїти свої загони та закликали їх до порядку.