Розділ ««Хто тут мисливець, а хто здобич?»»

— ...стати справжньою геничкою, — їдко завершив фразу гард.

— Ні! — рішуче заперечила Дара і, гнівно рикнувши на вчителя, додала: — А ти розумієш, що ви самі, своїми руками створили власних убивць? Ви! Діпри... Найкращі ваші вчені-генетики розробили оті базові пакети — набори генів геніїв майбутнього. Як патетично виголошували ведучі ваших дурнуватих шоу: «З'явилися надлюди!» Хіба нема логіки в тому, що нова раса повинна замінити стару? Чи ж не це вони й роблять?

Тарас відчув, як тягарем йому на плечі осідають звинувачення Дари, їдучим димом роз'їдає очі, дере горлянку від отруйної гіркоти тих слів. Мовчав, рипів зубами, сльози безсилого гніву ледь не вибралися на поверхню. Його самого всі ці дні муляли подібні думки. Крити було нічим, підполковник лише прикусив нижню губу і сердито кліпнув.

А Дара вмовкла. Після хвилинної паузи завела мову про інше:

— Ти сам казав, що ми не подужаємо врятувати світ, але завжди можемо захистити хоча б одну людину...

— Що-о-о? Мене захисти-ити-и? — презирливо просичав Тарас, лютуючи на цю геничку, бо вона... мала рацію, годуючи його гидкою правдою про власну недолугість, про те, що гард і сам виховав трьох убивць.

— Тебе? — розгублено хитнула головою геничка. — Ні... Я ж не знала донедавна, що ти вижив. Я задумала врятувати батька. Взяла таблетку Богдана... Тільки-но зняли спостереження за мною, я пристрелила його і забрала в нього рятівну пігулку для тата...

— Олексій живий?! — радісно вигукнув гард.

— Так. А тепер ходімо до нього. Вже час. Бесіда затяглася. Я бачу, що слідчий починає нервувати. Нема новин про операцію із захоплення одного небезпечного діпра, — дівчина криво всміхнулася і тицьнула під ніс підполковникові свій комунікатор, який блимав червоним індикатором виклику.

Потім недбало зронила пристрій на підлогу та вийшла зі свого помешкання, аби ніколи більше не повернутися сюди. Тарас постояв ще мить, несподівано змахнув ногою, вкладаючи всю накопичену лють в удар, і копнув комунікатор. Той із тріскотом розсипався, зустрівшись зі стіною. Гард вибіг із помешкання, наздоганяючи Дару.

Слідчий лютував. Три трупи, викрадена геничка! Як?! Яким дивом цьому діпрові вдалося знищити трьох найкращих бійців і захопити в полон Дару?!

До самісінького ранку Олег не виходив з будівлі, працюючи над загадкою. Врешті-решт довелося проковтнути паскудний висновок: Тарас Мончин діяв разом зі своєю ученицею-геничкою.

Укотре слідчий розглядав усі деталі справи, аби знайти якусь зачіпку, інакше пояснити докази про причетність Дари до злочину проти своїх. Але пазли вперто складалися у чітку картинку і невиразні підозри перетворювалися на тверду впевненість. Ця геничка допомогла підполковнику, вона організувала пастку не для нього, а для товаришів... Нечувано!

Дівчина завела Тараса у нашвидкуруч влаштовану криївку, в яку вона два дні тому привезла приспаного тата. Коли він прокинувся... Господи, Дара нізащо не хотіла би побачити відчай батька знову! Їй довелося застосувати силу. І до кого? До власного тата.

Донька розповіла йому все: як геники заразили діпрів, як зараз добивають тих, хто вижив. Після цього тато не міг заспокоїтися, поривався вийти звідси, діяти, рятувати вцілілих. Дара розуміла: для нього то була б смерть. Невідворотна і швидка. Що цивільний одинак зміг би протиставити добре влаштованому апокаліпсису? І його геніальним та озброєним організаторам?

Донька скрутила розгніваного батька хутко — школа Тараса. Де ж цивільному опиратися тренованій людині? Зв'язала, півтори доби тримаючи отак... Намагалася годувати з ложечки, коли увечері після роботи приходила сюди. Батько плювався і кричав, відмовляючись їсти. Баночку підносила, коли він захотів у туалет, але не згодилася розплутати хитромудрих вузлів, поки тато не пообіцяв сидіти тут безвилазно і слухатися її.

«Краще я б здох з усіма...— стогоном пролунали його слова, — розв'яжи... все зроблю, як ти скажеш». А доньку більше злякала ця згода, ніж його опір опісля її відвертої розповіді про штучно влаштовану пандемію.

Олексій з Тарасом міцно обійнялися, а у Дари з-перед очей вивітрилося жахливе видовище: понурий тато на тапчані у цій чималій і незатишній підсобці терапорту... Безсило похилені плечі, осклілий погляд, намертво вмерзлий у кахляну підлогу. Дарі так боляче було дивитися на враз постарілого батька. Вона шукала, та не знаходила слів, щоби розхмарити чорну мовчанку, що висіла в повітрі, перетворюючи на попіл минуле, спалюючи водночас і майбутнє...

А коли дівчина у кабінеті слідчого почула про Тараса, то щосили стримувала свою радість, ховала очі від присутніх, аби ніхто не здогадався про той задум, що сонячним променем розігнав мряку туги і страху за батька.

Учитель врятувався! Ще й зумів стількох дітей уберегти від полону! Осяянням прийшла відповідь, як їй допомогти власному татові, котрий зараз схожий на зламане бурею дерево... Треба повернути йому сенс життя! Якщо вона знайде Тараса з дітьми, то тато знову стане тим завжди діяльним оптимістом, яким і був всеньке своє життя. Адже доведеться опікуватися малюками, влаштовувати побут, жити якось після тої катастрофи. А вона допоможе їм.