Розділ ««Хто тут мисливець, а хто здобич?»»

— У тебе чи в мене?

— У мене! — безапеляційно відрізала Дара і звернулася до слідчого: — Нам потрібна ваша допомога, щоб організувати пастку.

— Звісно!

— Ми його впіймаємо.

Нарешті Олегові вдалося упіймати погляд «нітрогліцеринової кішки». І слідчий відразу повірив, що ця небезпечна хижачка вполює Мончина. Детектив заходився допомагати в організації пастки.

Дара чекала. Вона продумала все до найдрібніших деталей і керувала операцією та людьми, яких зняли з інших завдань. Усі вони — не випадкові цивільні, у кожного за плечима досвід роботи у поліції чи армії. Тому геничка чудово уявляла: під її головування віддали трьох найкращих, серед яких, звичайно, і Марта є. Кожен із учасників операції, мабуть, здатен самотужки впоратися з гардом, а разом — це вже напевно.

Вона для себе вирішила все. Їй потрібен Тарас. Дара не сумнівалася, що її вчитель обере помсту. Він, не вагаючись, відплатить за зраду своїм учням-геникам. «Тарас обов'язково прийде по мою душу», — думала дівчина. Саме її він повинен зненавидіти першою з усіх учнів. Мало того, що Тарас цінував її найбільше, він ще й товаришував з батьком Дари. Дівчина добре уявляла гнів учителя на тих, кого він вважав майже власними дітьми. Але якщо Тарас прийде не до неї? То, однаково, за адресою Марти потикатися марно. Її вдома нема. І Богдана... нема. Отже гард прийде сюди.

Навігаційний супутник слідкував за невеличким клаптиком нічного міста унизу. Дара почула сигнал і глянула на екран. Жовта цятка з'явилася внизу справа та поволі наблизилася до центру монітора. Це міг бути мобілет Тараса. Напевно його, адже малоймовірно, що якийсь геник заблукав сюди випадково після важкого робочого дня.

Мобілет припаркувався на даху. Камера зафіксувала: Тарас вийшов з машини і попрямував до люка. Дара, побачивши учителя, з полегшенням видихнула. Добре! Передчуття її не одурило. Зараз підполковник спуститься до неї.

А поки він простуватиме сюди, вона звільнить гардові шлях.

Тарас цього дня вкотре залишив своїх дітлахів, наказавши, щоб вони поводилися тихо, як миші. А сам подався грабувати крамниці. Йому потрібні були наплічники, намети, посуд, спальники, хороший інструмент, як-от: прості та надійні мисливські ножі, міцні сокири, саперні лопатки з доброї сталі тощо.

Адже гард розумів, що у місті він із дітьми не залишиться. Доведеться рано чи пізно звідси вибиратися. Ще підполковник второпав таке: їжі вистачить не надовго. Тому треба знайти насіння різних рослин. Зранку він склав величенький список необхідних речей, після сніданку дописав туди ще сіль, металеві каструлі й пательні, дріб'язок для риболовлі, ліки. Вийшов чималий перелік...

Тарас був стурбований такою кількістю необхідних речей, але ж нічого не вдієш. Важливо передбачити все необхідне для майбутнього життя. І там, у цьому невиразному прийдешньому, не буде того, чим досі цивілізація забезпечувала мешканців міст. Не буде струму, забракне палива й машин, їжі, одягу. Не вистачатиме також медичної опіки та освіти... Нарешті підполковник відігнав похмурі думки і навіть усміхнувся, пробурмотівши: «Ще туалетного паперу ду-у-у-уже бракуватиме...»

Аптеку гард пограбував першою — це було найлегше, бо вона знаходилася неподалік від їхньої криївки. Тарас носив коробками антибіотики, знеболюючі, бинти, шприци... Непросто було визначити, що обов'язково брати, а без чого вони якось обійдуться у майбутньому. Та найбільше стривожило гарда інше: дати термінів придатності на коробках. Майже двом десяткам людей потрібно багато ліків, але що буде, коли медикаменти зіпсуються? Зрештою, Тарас відкараскався і від цієї неприємної думки, заспокоївши себе жартом: «А якщо геники нас упіймають уже завтра, то чого перейматися, що, наприклад, ось ці антибіотики стануть непридатними через шість років?»

Хоч аптека й була поряд, проте Тарас згаяв багато часу на ліки. Він і не розраховував, що так забариться...

Тому підполковник зробив перерву на обід, а, попоївши, вирішив, що шукатиме магазин із туристичним спорядженням уже наступного дня.

Наближався вечір, а його гард запланував, як час для помсти колишнім вихованцям-геникам. Відклавши решту справ, підполковник почав ретельно готувати необхідну для нападу на трьох учнів зброю.

Якийсь забобонний страх не дозволив йому сісти у вчорашню машину, на якій йому стало погано під час злету, тому гард вибрав іншу, в сусідньому помешканні. Долетівши до будинку Дари, Тарас вийшов з мобілета, роззирнувся і пішов до люка. Відкривши його, гард посвітив ліхтариком у темну пащу отвору. Нікого внизу не було. Хоча ліфти ще не вимкнули, проте Тарас рушив униз сходами. Час від часу гард зупинявся і нишпорив променем ліхтарика, оглядаючи все на своєму шляху.

Отак він і помітив перше тіло, яке лежало за порогом однієї з квартир. Двері були ледь прочинені, промінь ліхтарика ковзнув гладінню стіни і раптом ніби перечепився за шпарину.

Гард обережно штовхнув двері, тримаючи напоготові вогнепаралізатор та присвічуючи ліхтариком вглиб житлового модуля. Геник хрипів із виряченими очима, тримаючись за горлянку. Тарас, не розмірковуючи довго, добив його. «Дивно... Нервово-паралітичний газ? Звідки? Як це?» — у думках роїлися запитання, на які треба було терміново знайти відповіді.