Розділ ««Хто тут мисливець, а хто здобич?»»

Підполковник уже не поспішав іти далі. Він уважно оглянув усі закапелки передпокою та знайшов добре сховану газову шайбу. Такі ж і він використовував у власному будинку, коли зачищав геників-кілерів...

Відбувалося щось незвичне, неочікуване. Понад міру обережно, обминувши потрібну йому квартиру Завійських, Тарас рушив сходами нижче. Там, у ще одному незачиненому модулі, а Тарас перевіряв тепер дорогою всі двері, всі модулі, гард наштовхнувся на друге тіло. «Марта!» — підполковник відразу впізнав свою ученицю. Він не второпав, що коїться. Обнишпорюючи чіпким настороженим поглядом сходовий майданчик через відчинений проріз, гард присів і доторкнувся до тіла дівчини. Ще тепла, та вже мертва. Реанімація? Можна врятувати, мабуть... Але Тарас не збирався повертати до життя колишню вихованку.

Він слухав, завмерши біля нерухомого тіла. У будинку панувала тиша. Гардові не вдалося вловити жодного підозрілого звуку. Погано те, що Тарас нічого не розумів. Хтось убив геників. Щойно. Але що робили тут оці двоє: Марта та незнайомець? «Класична засідка!» — феєрверком сяйнула здогадка у голові. Якби підполковник готував пастку, то подібно б і сам влаштував усе: одного вгорі, над квартирою Дари, другого — унизу, третього... На виході з ліфта! Тарас нервово закусив нижню губу. Він уже передбачав, що там побачить. Але хотів упевнитися. Так і є. Наступний труп. Незнайомий та добре озброєний геник. Змигнула думка: «Краще звідси забиратися!» Та гард відігнав її. Підполковнику кортіло довідатися, хто ж убив геників, котрі чигали у засідці.

У засідці? А на кого вони тут чекали?! Відповідь лежала на поверхні. «На мене, — вирішив підполковник, — тоді чий же труп я побачу в квартирі? Чи той невідомий «хтось» уже встиг прибрати й Дару?»

Аби пересвідчитися, Тарас пішов туди. Тримаючи напоготові вогнепаралізатор, він тихо відчинив двері. Йому в живіт цілилася жива-живісінька Дара. Вона сиділа на канапі навпроти входу в своє помешкання.

— Заходь! — наказала дівчина й, зустрівши важкий, з-під лоба, погляд, додала: — Тарасе, не варто смикатися. Я тобі не ворог. І це я їх усіх зачистила.

«Зачистила» — цей термін вживали всі його учні. Вслід за ним... Гард скривився, наче щойно пожував цитрину. Ця дівуля тримає його під прицілом, він її теж. Ситуація і далі незрозуміла, хоча Дара твердить, що знищила своїх у засідці.

Підполковник вагався, але ступив один крок уперед, не спускаючи очей з дівчини.

— Сідай, Тарасе! Хочеш, то можеш поруч, на канапу... Хоча всі вони мертві, але краще бачити вхід, — дівчина мотнула головою, вказуючи на двері позаду Тараса, — ніж остерігатися, що тебе атакують з-за спини.

— Хороша учениця, — гард вимовив ці слова з такою ненавистю, що Дару пересмикнуло.

— Авжеж. Можеш гніватися. Але вислухай мене спочатку. По-перше, добре, що ти вижив. По-друге, я не з ними, не з гениками... Хай я і геничка, але ти ж знаєш мого тата?! Знаєш, що він заплатив неймовірно великі гроші за спецзамовлення. Відмовившись від стандартного пакета геника, він отримав дуже екзотичний різновид — мене. Геничку з душею. Аномалію...

— Я знаю, що ти — геничка і цього поки досить. Бо...

— Зате, Тарасе, ти не знаєш іншого, — сумно промовила дівчина, перериваючи повні люті слова вчителя. — От як це: бути несхожою ані на діпрів, ані на геників? Перші вважають тебе геничкою, остерігаються, не сприймають, відштовхують... Нормальна державна школа, адже тато вирішив, що ліпше мені вчитися зі звичайними дітьми, і єдина геничка на всю школу, гм... Геть чужа... Однокласники зі мною не хотіли навіть розмовляти, не те що приятелювати. Вчителі солодкаво захвалювали. У них же звітність, а тут — така цінна учениця, котра незмінно перемагає на олімпіадах. Однокласники ж інстинктивно уникали, неначе відчували запах чужинки. Не така, як всі... Інакша. Ворог. Нарешті мама, вона ж тоді ще була живою, вмовила тата перевести мене до «своїх». І ось... Школа для генетично вдосконалених. Проте чомусь краще не стало. Бо отих «своїх» уже я не змогла прийняти. Кілька місяців у новій школі, і... і... померла мама... У мене тоді вже з'явилася начеб... е-е-е... подруга. Ксеня, геничка. Ми з нею сиділи поруч на уроках. Але ти собі не уявляєш цього... цієї кастрації душі! Яким дивом тато відчув? Не пошкодував космічної суми, щоб обійти процедуру, і відкараскався від стандартного пакета геника, врятувавши щось у мені? Ну, він же геній, а його інтуїція — то щось неймовірне! Так-от. Ксеня, почувши звістку про смерть моєї мами, всміхнулася і сказала, що мені пощастило. Мовляв, тепер житимеш разом лише з одним діпром. Легше витримати, ніж двох. Мені хотілося її вбити. Шкода, але довкола було забагато свідків. Я ледве стрималася. Ти ж знаєш, геники вміють краще, ніж діпри, керувати емоціями.

— Зна-а-а-ю-у, — саркастично протягнув Тарас і помітив, що Дара вже не цілиться у нього.

Та він не поспішав скористатися шансом і не вистрілив, слухаючи незвичну сповідь генички.

— А мої однокласники ніяк не відреагували. Буденна подія. Мовби здохла муха. Це ж тільки діпричка... Холодні й прагматичні, кожен крок вираховують, постійно розігруючи величезну шахову партію, де пішаками для розміну вважають діпрів... вибач, людей... старого типу...

— Чому ти мені не розповіла про їхні плани, не попередила? — втрутився у розповідь Дари підполковник.

— Було сім таких спроб. Кілька геників усе ж виявилися людьми... Замовлень на нестандартних небагато, але ж були... Усіх їх ліквідовано. Знищено також і діпрів, котрих вони зуміли попередити. Пам'ятаєш викрадення міністра Горбанюка? У всіх новинах про це волали впродовж місяця. Потім втишилися. Його так і не знайшли... Горбанюка попередив один із наших про те, що готують для діпрів геники. Так-от, міністр і той геник разом тепер спілкуються з рибами. У спільнім лантуху їх утопили...

— Але як довідалися?! — недовірливо вигукнув Тарас.

— Усе дуже просто. На тобі постійно фокусуються десятки камер, за тобою стежать удень та вночі. Маса шпигунських пристроїв повсюди. А розумні програми просіюють і аналізують кожне сказане слово... Тарасе, жодного шансу геники діпрам не залишили! Зрадників серед своїх вираховували блискавично. Між іншим, мене, як нестандартну, також перевіряли. Ду-у-у-уже пильно. Кожен мій крок донедавна відслідковували. Але щойно почалася пандемія, зняли спостереження. Вистачає важливіших справ. Вирішили, що вже не варто мене «пасти». Ти ж знаєш: мене у Голомері ніхто не вистежить. Доступ до цієї інформації я знайшла давно, читала звіти про себе, бачила, як мене нарешті визнали надійною. Тож я постановила...