Розділ «Старі»

— Уявляєш, вони проштовхнули той закон! Щойно у новинах чула. Жахливо!

— Той, про геників?!

— Так, ще й безсоромно брешуть! Кажуть, що не обмежують права геників, а захищають їх від обурення, котре наростає у суспільстві!

— До цього йшло... Спочатку ускладнили до абсурду процедуру дозволу для батьків. Он Михайло, той чорнявий, пам'ятаєш, ми зустріли його в крамниці з винами, розповідав, що вони із дружиною вже два роки намагаються достукатися до клятих бюрократів. Вони хочуть сина-геника, але дозвіл отримати ніяк не можуть. Навіть хабарі слабко рухають справу до вирішення. Не завадило би їм пошукати когось зі зв'язками у генодепартаменті...

— А ми ще встигли! Тоді бум на геників тільки-но розпочався. Лише гроші важили. А потім понавигадували масу перепон... А чим геники завинили? Розумніші за звичайних. От і все.

— Не дай Боже дійде до того, що їх почнуть цькувати. Мене гризе тривога за Христю... Цей закон просто обурливий! Як можна додуматися до такого: заборонити геникам до тридцяти років обіймати керівні посади, входити у правління компаній?! Хіба вони винні, що за п'ять літ роботи легко обскакують старших, досвідченіших та стають власниками і президентами корпорацій мало не в двадцять? Шкільну програму засвоюють значно швидше, вузи закінчують за два роки і то по кілька факультетів, кар'єрною драбиною хутко просуваються. Надто талановиті, їхні здібності викликають чорну заздрість... Ех!

— Знаєш, — змінює тему Анжела, — нам треба оновити меблі, особливо у спальні. І добре було б додаткової площі прикупити.

— Сонечко, в нас доросла донька! Вона може піти на своє в будь-який момент. Ти ж знаєш, що геник у вісімнадцять своєю зрілістю переважує звичайну людину в тридцять.

— Та годі тобі, Юрку! Вона ж іще дитина.

— Тільки на вигляд. Згадай, які поради Христя нам роздає. Так скаже, що стоїш стовпом і думаєш у захваті: «Дідько! Вона ж має рацію!»

— Але фізіологію не обдуриш! Природою призначено в такому віці робити дурниці. Закохуватися, бачити світ крізь «рожеві окуляри».

— Наша дитина — геник. От до чого тут природа? Пам'ятаєш, які задачки вона у п'ять років розв'язувала? — із гордістю пригадую успіхи донечки.

— Хай так, але меблі все одно потрібно поміняти, — затялася на своєму Анжела, — а про додатковий модуль подумаємо згодом. Можливо, ти маєш рацію. Ага! І не називай Крістіночку Христею. Ти ж знаєш, що вона цього не любить.

— Гарне ж ім'я! Мою бабцю так звали!

— Послухай... Ну, бодай при Сергієві називай її Крістіною або Крістою. Хіба тобі важко? Не нервуй дитину, вона і так хвилюватиметься!

— Та добре вже... — погоджуюся я.

— Занеси ще ось це! — командує дружина, подаючи мені чергову салатницю.

Ледь знаходжу місце для тарілки. Святково сервірований стіл вабить. От-от Христя приведе гостя. Відвертаюся від апетитного видовища і йду до вікна. Якраз вчасно. Бачу, як стрімко красуня-машина звертає з головної траси і швидко наближається сюди. «Silvern Falcon»! Недосяжна мрія, двомісний спорткар пришвартовується до нашого модуля!

Діти сміючись повисідали з машини. Я навмисне вийшов, аби їх зустріти. Дуже закортіло хоч одним оком глянути на «Falcon-а». Познайомилися. Сергій виявився приємним молодим чоловіком. Він із задоволенням відповів на кілька запитань, відкрив дверцята, запрошуючи:

— Сідайте! Тут багато місця, правда?