Розділ «Раби і Вівчарка»

А Вівчарка насолоджується моментом влади і не поспішає. Обирає одного... Вона помічає, що він тремтить. Тоді — другого, третього, четвертого, аж поки не назбирується вісім хлопчаків. П'ятеро працюватимуть у борделі повіями для геників з особливими уподобаннями, а трьох найгарніших її улюблена господиня наказала відокремити. Це — ласощі для одного з богів-господарів.

Дрож нетерплячки охоплює Вівчарку, коли вона нарешті відбирає з невеликого гурту красунчиків трьох найгарніших рабів. Їх поведуть у госпіталь. Малі не розуміють, що відбувається, але за їхніми спинами легкий подмух — це товариші виштовхнули з легень глевкий ковток повітря. Випари страху ще не розвіялися, але всім, кого не виволочила зі строю Вівчарка, немов упав із плечей важкий тягар. Цей повій полегші у спини відібраних — наче прощання з приреченими. Звідкіля вони знають? Чуйка...

Але Вівчарка зненацька розвертається до рядів і глузливо посміхається. «Побавлюся ще», — знущально думає вона. Їй подобається відчувати жах, що стрімко повертається у стрій хлопчаків. Помічниця директорки знову прогулюється вздовж шеренги й вказує ще на двох, а потім зневажливо змахує правицею, мовляв, нехай залишаються. Обоє мало не непритомніють, відчуваючи, що пронесло, пощастило, поталанило цього разу неймовірно.

Вівчарка крокує за хлопцями. Її ніби підкидає невидима пружина. У передчутті операції збудження досягає апогею.

В операційній табірного госпіталю вмикають сліпуче освітлення. Кріста наказала хірургові не лише, аби Вівчарка була присутньою на операції, але й дозволила рабині різати під наглядом лікаря. Приспаний хлопчик лежить на столі у цьому стерильному, білому аж до болю в очах приміщенні. Операція проходить успішно, хірург показує Вівчарці на першому, як виконувати надріз, що робити далі. Медсестри не метушаться, спокійно подають інструменти. Вівчарка майже самостійно проводить другу операцію. Руки не тремтять, вона впевнено тне. Лікар здивовано витріщається на малу, що так вправно заходилася виконувати його роботу.

А вона чомусь не відчуває нічого. Люта радість кудись випарувалася. Й сліду не залишилося. Лише роздратоване здивування: «І це все?» Значно веселіше чути вереск жертви, її плач, бачити, як очі по вінця наповнюються переляком, а потім страх вихлюпується назовні. Тоді Вівчарка чує його запах — найсолодший аромат, і шаленіє від щастя, і завдає болю ще й ще, насолоджуючись пахощами жаху.

У вихолощеній від будь-якого натяку на біль операційній нудно. На третю операцію Вівчарка не залишається. Вона йде геть, аби прозвітувати своїй улюбленій богині, що її найкраща рабиня все виконала якнайліпше.

Геничка скуйовдила шерсть на голові рабині: «Добре! Нині приміряєш новий костюм, вдома лежить». Кріста цінує відданість Вівчарки й час від часу кидає помічниці різні «кісточки». Одягає у кращий, ніж в інших рабів одяг, дарує дешевенькі прикраси, дозволяє їсти те, чим харчуються вони з Олегом. За що незмінно отримує захоплення і вдячність своєї рабині. Кожен подарунок господині викликає улесливу радість малої, котра блискуче навчилася цілувати ноги Крісті. Геничка приймає вияви любові Вівчарки як належне. Вона призвичаїлася до цього.

Хоча помічниця позбавила господиню від частини обтяжливих обов'язків, але директорці однаково доводиться платити за свої успіхи власним часом, котрого бракує й на сон. Кріста, живучи у постійній напрузі, спить три-чотири години на добу. Вона знає, що стала нервовою, ледве встигаючи наглядати за величезним господарством табору та лабораторією.

А ще й не довіряючи нікому із підлеглих, директорка постійно стежить за ними. Її спокій також підточують підозри щодо лояльності Зака Гіндеберга та інших заступників. Жінка, чудово обізнана із особливостями генетичного візерунку нових господарів планети, котрі вміють без жалю йти по головах своїх ближніх до мети. Бо й сама є точнісінько такою ж! Вона розуміє просту істину: Зак або хтось інший неодмінно скористається першою-ліпшою нагодою, якщо вона десь колись схибить. Адже геники слухалися наказів лише розумнішого лідера, та ніколи не забували перевіряти, чи досить чіпко тримається начальник за посаду, а чи хватка ослабла й можна його скинути з гарного місця і видертися вище. І байдуже, що станеться з тим, кого зіпхнули. Це його проблеми! Слабкий нехай котиться додолу.

Кріста відчувала, що довго подвійного тягаря, а саме: роботи із Гмінуеєм над розвитком лабораторії та праці у таборі з постійним очікуванням ножа в спину від співпрацівників — витримати не зможе. Після кількох виснажливих років директорка понад усе прагнула відпочинку.