Розділ «III»

— Наразі хочу побудувати дві церкви: тут й у верхньому місті, — вів далі Лев. — І також кам’яні. Завдяки ярлику, що його випросив митрополит Кирило, проблем не матиму.

— А ти не боїшся, що проблеми виникнуть з іншого боку? — запитав Мстислав.

— Наприклад?

— Ти завжди ходиш містом без охорони? Я розумію, люди тебе люблять, але можуть з’явитися і недруги!

— По-перше, я іще й сам можу за себе постояти, — відповів Лев. — По-друге, охорона все ж нас пильнує, хоч її і не видно. А по-третє, якщо ти маєш на увазі того невідомого, що «пасе» нас із самого замку, то не переймайся. Охорона зараз приведе його сюди.

Здивований Мстислав побачив, як Лев плеснув у долоні, й майже одразу з-за дерев два дружинники привели попід руки засмаглого чоловіка. Затриманий не робив ніяких зайвих рухів і навіть не опирався. Лев лише злегка підняв руку, й охоронці зникли.

— Не варто недооцінювати мою дружину, — повчально мовив князь.

Тугар (а це був він) відповів:

— Повір, князю, я не мав ніякого наміру завдати тобі шкоди.

— Тоді чому ж ти стежив за мною?

— Хотів зустрітися.

— Ось ми й зустрілися. Говори. Але попереджаю: ти перервав нашу розмову. Сподіваюся, твоя чолобитна варта цього. Хто ти?

— Моє ім’я, князю, тобі нічого не скаже. Мене звати Тугар.

Це ім’я справді нічого не говорило княжим братам.

— Але його має знати воєвода Світозар, — продовжив Тугар.

Почувши це, Лев переглянувся з Мстиславом. Цей невідомий переслідувач йому не сподобався. Принаймні тим, що знав таке, про що знати не повинен.

— Звідки Світозар знає про тебе? — недовірливо запитав Лев.

— Боюся, ти не зрозумів мене, князю. Воєвода не знає про мене. Він повинен знати моє ім’я.

— Нічого не розумію, — зізнався князь. — Ти з ним бачився?

— Так, але це було дванадцять років тому, коли я ще був підлітком.