Розділ «XXVII»

— Мені також сказали про це в Акрі, — відповів він. — І також Великий магістр.

— Відколи це у вас з’явився Великий магістр? — здивувався Тугар.

— Ще рік тому папа оголосив де Ревеля Великим магістром.

— Папа Климент півроку тому помер, — повідомив Неждан.

Від несподіванки Руерг перехрестився:

— Хто його замінив?

— Поки що ніхто, — відповів Тугар. — Sede vacante[27], як кажуть у Римі.

Руерг задумався. Папа Римський, який, власне, й наказав відшукати у цій далекій землі пектораль, відійшов у вічність. Шевальє опинився на роздоріжжі і просто не знав, що йому робити: папа Климент помер, у Римі (та якому Римі — ось вже пішов другий десяток років, коли Рим не бачив пап, та й папи забули, як він виглядає, цей Рим!) триває sede vacante, а подібний стан може тривати довго. З іншого боку, його сюди відправляв не Святійший отець, а Великий магістр. І ось його наказу він поки що не виконав.

А судячи із ситуації, у якій вони всі опинилося, цього може й зовсім не статися.

До подібних висновків дійшов і Тугар. Він уже пошкодував, що свого часу довірився братові, але все ж віддав Нежданові належне: без його сприяння не бачити йому Бакоти.

А Неждан розмірковував, як це ситуація дійсно дійшла до такої межі, коли лише один із них зможе виконати те, що запланував. І русич не впевнений у тому, що це буде саме він.

Карл Руерг вирішив, що мовчанка затяглася, тому спитав про таке, чого вони й не сподівалися:

— Мені дещо незрозуміло. Як я розумію, ви проти того, щоб пектораль забрав саме я. Але при тому ви (звернувся до Тугара) хочете забрати її для свого ордену, ви ж (до Неждана) взагалі проти цього. Невже ви, перешкодивши мені, опісля зійдетесь у сутичці за реліквію?

— Нехай це, cip, вас не хвилює! — заспокоїв його Неждан. — Ви маєте рацію: мій обов’язок — не допустити вас до могили. І будьте певні — я це зроблю за будь-яку ціну.

Переговори, якщо можна так назвати їхню зустріч, зайшли в глухий кут і могли закінчитися несподівано. Коли ж, здавалося, хтось не витримає, Тугар випростався на стременах і показав на північ.

До них наближалася група озброєних вершників. Тугар нарахував їх із десяток. Але вже з першого погляду на непроханих гостей стало зрозуміло, що до розбійників ті не належать: чепурний одяг і дисципліна, що кидалася в очі навіть здалека, примусила засумніватися у цьому.

Вершники зупинилися десь за сто кроків від них. Було видно, що вони не сподівалися тут когось зустріти і просто не знають, як вчинити далі. Зрештою, від групи відділилися троє і повільно, навіть повагом, наближалися до них.

— Це ті, на кого ми чекаємо? — запитав Карл Руерг, скочивши на всяк випадок у сідло.

— Сподіваюся, що ні, — відповів Неждан, повторивши дію госпітальєра. — Як на розбійників, вони занадто організовані.

— Та й, зрештою, щось я не помічав серед розбійників такої шляхетності, — вставив Тугар.