Розділ «II»

— Я багато років провів у Палестині, — повідомив Тугар.

Звістка, яку сповістив приїжджий, себто згадка про Палестину, не справила ніякого враження на господаря. Він хоч і чув, що така держава існує, але вона десь далеко. Але і Белз далеко. І там, і там Стоян Лісник не бував, тож яка різниця?

— У тамтешніх землях учив людей наш Спаситель, — уточнив Тугар.

Стоян кивнув. Він збагнув, що можна особливо не слідкувати за своїми словами: необізнаний у місцевих справах Тугар сприйме все, що скажуть.

— А що ж Констанція? — нагадав той.

— Вона яра католичка, — мовив Стоян. — Я нічого проти неї не маю. Кожен — молися кому хочеш. Тільки навіщо ж примушувати? Ось побудувала вона церкву Хрестителя. То навіщо віддавати її домініканцям? Яке їм діло до нашого граду?

— Ти кажеш, храм перед майданом належить ордену домініканців?

— А чому це тебе дивує?

— Свого часу я стикався з монахами-домініканцями. Навіть жив серед них.

— То, може, ти монах? — запитав Стоян.

Тугар усміхнувся.

— Ні. Мене не взяли. Але дещо про них я знаю.

— Авжеж, домініканці, — продовжив Стоян. — Комусь це подобається, комусь ні, але поки що у граді Лева немає нашої церкви. Ми маємо або йти на поклін до домініканців, або нікуди не йти.

— І що ж ти вирішив?

— Піду. Мені ж тут жити, а подейкують, що король хоче зробити своє місто столицею.

— Столицею чого?

Стоян пильно подивився на Тугара.

— Слушне запитання, але Лев уміє чекати, — відповів господар.

Тугар подивувався такій обізнаності господаря, але вирішив не розпитувати далі. Стоян відчув, що, здається, наговорив зайвого. Тож запитав:

— А в якій справі ти прибув? Може, я чимось допоможу?