Розділ «II»

Вершник попрямував за хлопцем у широку браму й опинився на просторому дворищі, де в оточенні галасливого птаства стояв літній чоловік у домотканій сорочці, підперезаній червоним шнуром. На ногах у нього були хоч і підтоптані, але все ж таки чоботи, а не прості личаки, як у всіх. Господар повагом оглянув приїжджого.

— Маю честь говорити з господарем? — запитав прибулий, не злізаючи з коня.

— Саме так, — кивнув той.

— Твій синок сказав, що тут приймають на постій, притому — недорого.

Господар хитро зиркнув на хлопця.

— Що ж, якщо він так сказав, то суща правда. Шановний гість не знайде кращого місця, аніж у мене. Тобто є ще десь, але не за такі гроші.

— Гаразд! — махнув рукою подорожній і спішився.

Господар усміхнувся, цей незнайомець таки залишиться у нього.

— Що передовсім хочете? — запитав господар.

— Кімнату, харч і догляд за конем, — повідомив незнайомець, знімаючи торби. — Правда, я не знаю, на скільки тут затримаюсь. Мені ще потрібно дещо з’ясувати.

— О, і тут вам поталанило! Я знаю все про всіх в окрузі!

— І навіть те, що було давніше?

— Ось уже десять зим, як я живу тут, — повідомив господар і, обернувшись до хати, голосно покликав: — Любославе!

Із хати хутко вибіг підліток.

— Чого стовбичиш? Відведи коня до стайні.

Любослав миттю підбіг до приїжджого, взяв коня за вуздечку.

— І не забудь покласти свіжої трави! Мале! — продовжував розпоряджатися батько. — Скажи неньці, щоб приготувала кімнату і щось подала до столу.

Хлопці виконували, судячи з усього, звичну їм роботу. Батько хотів було взяти у подорожнього торби, але той владним жестом відсторонив його і закинув клунки собі на плече.

— Як тебе зовуть? — запитав подорожній.

— Стоян. Стоян Лісник.