Розділ «XVIII»

А далі сталося взагалі неймовірне! Воїшелк з Левом поїхали удвох до монастиря, що під Володимиром. Василько Романович, а з ним й інші зовсім перестали що-небудь розуміти. Цей вчинок Воїшелка (а виходило, що саме він і запросив Лева до себе) не сподобався Шварнові, і той відбув у Холм. Нічого не зрозумів Мстислав і поїхав до Луцька. Навіть син Василька Володимир покинув батька, пообіцявши повернутися на Великдень. А Василько, стомлений важким, але таким безрезультатним днем, приліг відпочити.

А серед ночі його розбудили...

Василько Романович сподівався побачити будь-кого, але не Лева. Перемиський князь чемно чекав у сусідній кімнаті, поки дядько одягнеться. Він підвівся, коли Василько з’явився у кімнаті.

— Я стара хвора людина, — майже жалісно мовив той. — Леве, невже не можна почекати до ранку? Що такого сталося, що ти перервав мій сон?

— Я вбив Воїшелка, — сказав Лев.

Сон неначе рукою зняло. Щоб не впасти від несподіванки, Василько схопився рукою за спинку крісла. Він одразу повірив у сказане племінником.

— Чому? — тільки й запитав.

— Я не хотів цього. Ми разом поїхали до нього в монастир. Признаюся: хотів ще раз поговорити з ним, щоб перестав приймати у себе різних князьків мазовецьких, а то правильно не зрозуміють, як от я. Воїшелк згодився, і ми усамітнилися у його келії.

— Далі?

— А далі було таке. Він звинуватив мене у намаганні прибрати всю литовську землю, відібравши її у свого брата, а його зятя Шварна. Я спробував переконати його, що це не так і що мене більше цікавлять руські, а не литовські землі. Не знаю, навіщо це йому було потрібно. Словом, я відштовхнув його від себе. Він упав, ударився головою об кут стола. Коли я підійшов до нього, Воїшелк уже був мертвий.

Василько запримітив, що Лев не виправдовується, а отже, говорить так, як було насправді. Лише після цього король сів у крісло. Йому не треба було пояснювати, що чекає на них усіх. Тої далеко не ідилії вже не буде. Незалежно від того, вбив Лев Воїшелка навмисно чи випадково, цього йому не пробачать литовські князі, а якщо не йому, то відбувати доведеться Шварнові.

— Ти розумієш, що ти накоїв? — запитав він.

— Та звідки я знав, що він настільки ослабить себе постом! — випалив Лев. — Звичайні люди...

— Воїшелк — монах! Був... І піст для нього — звичний стан. Леве, ти підставив усіх нас! Тебе звинуватять у тому, що ти вбив його з помсти за брата Романа; Шварна — у тому, що він не захотів повертати Литву синові Міндовга; мене... А мене у тому, що зібрав вас усіх і звів тебе й Воїшелка.

— Хто звинуватить?

— Та всі: той же Пржемисл чи хоча б Тройден. Адже саме він добиватиметься трону.

— Та біс із ним, з цим троном! Батько лише воював Литву, але ніколи не намагався прибрати її. Одні клопоти від цих литвинів! То нападуть на ятвягів, і допомагай їм, то ятвяги нападуть на них, тоді захищай їх, то тевтони згадають про них... Та мені наплювати, що подумають про мене! Звинуватять мене у помсті за Романа? Та й нехай! Помстився за смерть улюбленого брата? Дядьку, нам тепер треба триматися разом, як ніколи раніше!

— Важко буде переконати Шварна у тому, що це сталося не навмисне, — сказав, зітхнувши, Василько.

Тим часом десь іздалеку почувся дзвін.

— Це з монастиря, — мовив король. — Напевне, дізналися про смерть.