Розділ «XVI»

— Знайди мені Ратибора! — наказав князь.

Він знову залишився сам. Ще раз перечитав листа. «А дядько починає нервувати!» — зробив висновок Лев. Та й, зрештою, як тут не нервувати? Ситуація в державі склалася така, як була на Русі перед Батиєм. Хто нині Руський король Василько Романович? Править лише Волинню, хоч і король Русі. Князь литовський, як називає Шварна дядько, не має впливу на Литву. І лише він, Лев, серед усіх братів, хоч і обділений батьком при розподілі, має найбільший вплив. І головне — тут його дійсно люблять. Звичайно, Василько, як найстарший серед Романовичів, має право збирати інших князів на снем, але у чому основна причина цього?

Не схоже, щоб Василько переймався тим, що Пржемисл віддає литовські землі польським князькам. Їх ще здобути треба! А литвини — не Шварно зі своєю православною підтримкою, та хоча б той же Тройден[19] — навряд чи захочуть змиритися з цим.

Для Лева, як, зрештою, для більшості на Русі, князь Тройден був загадкою. Ніхто достеменно не знав, хто був його батьком. Сам Тройден наполягав на тому, що він син Віда на прізвисько Вовк і внук Данила Ростиславича. Цьому не дуже вірили, але й не намагалися якось заперечувати: навіть якщо це правда, то він представляв гілку Ізяславичів Полоцьких і ніяк не міг претендувати на руські князівства.

Тому Лев не бачив Тройдена своїм конкурентом, але для досягнення своєї мети литвин був чудовою кандидатурою, тим більше що міг посунути Шварна.

«Але для цього потрібен Воїшелк! — подумав Лев. — Вірніше, не потрібен. Ні Тройдену (той йому заважає зайняти литовський трон), ні Шварнові, адже, знаючи непостійність сина Міндовга, можна сподіватися на неймовірне воскресіння монаха — тьху на тебе! — повернення до князів!»

Потрібно, щоб дядько запросив на снем і Воїшелка, вирішив князь Лев у той саме момент, коли до зали зайшов Ратибор.

— Князю? — вклонився він.

— Негайно вирушай до Світозара! — наказав Лев.

Ратибор був серед тих небагатьох, хто знав справжнє призначення Тустані. Йому не треба було довго пояснювати, що робити далі йому взагалі не треба було нічого пояснювати. Він знову вклонився і зник так само нечутно, як і з’явився.

І князь Лев Данилович залишився обдумувати, що такого написати дядькові, щоб у Володимир приїхав і Воїшелк.

Його роздуми знову перервали. Князь Лев хотів уже зірватися на крик, мовляв, скільки можна, лише заважаєте думати, але, побачивши у дверях Констанцію, заспокоївся. Зрештою, пора і відпочити, до Страсного тижня ще далеко, встигне не лише придумати, що писати дядькові, але й відправити листа, і ще залишиться час на те, щоб король переконав підозрілого Воїшелка зустрітися з князем перемиським.

Констанція вкотре перебула зиму в батька в Естергомі. Лев, зрештою, не заперечував проти цього. На батьківщині Констанція жила разом зі своїми сестрами, і там довгими зимовими вечорами вони проводили час у розмовах про віру і Бога. Лев був не проти. Головне, що син, п’ятнадцятирічний Юрій, не відходить від нього і не прагне до столиці свого діда Бели IV.

Недавно Констанція повернулася до чоловіка — захотіла зустріти Великдень тут, у Львові. Признатися, Лев навіть зустрів її радісно: по-перше, дійсно скучив, а по-друге, Констанція завжди поверталася від батька з останніми новинами, які князь отримати тут, у Львові, просто не міг.

— Я хотіла покликати тебе до вечері, — неначе виправдовуючись за своє вторгнення, сказала Констанція.

Лише тепер Лев відчув, що дійсно зголоднів.

— Згоден, справді, повечеряємо разом, — усміхнувся він. — А то потім я маю ще відповісти дядькові на його запрошення.

— Ти поїдеш у Володимир? — здивувалася жінка.

— Як старший серед князів і до того ж король, Василько має право зібрати всіх нас.

— А про що буде мова?