Розділ «XII»

— Так, сірі Що я маю робити після того, як виконаю ваше доручення? — запитав Тугар.

— Повернутися сюди, — сказав магістр. — Сюди або у будь-яке інше місце, де перебуватиме Великий магістр.

Тома Берар не згадав ні Акру, ні себе як магістра ордену. Тим самим дав Тугару зрозуміти, що вважає ситуацію тут, на Святій Землі, тривожною.

— Скільки я маю часу?

— Наприкінці липня до Венеції відпливає корабель. Ми домовилися з капітаном — він візьме вас на борт. З Венеції доберетесь до монастиря, де служить брат Едуард. А взагалі... Я не обмежую вас у часі. Я обмежую вас у результаті.

Ось така дивна і несподівана розмова відбулася в липні 1266 року в місті Акра. Через тиждень після цього впала фортеця Сафет, і всі лицарі, що здалися на милість султану Бейбарсу, були обезголовлені. А ще через декілька днів від гавані Акри відплив корабель венеційського купця Паоло Діані. Вже через місяць завдяки попутному вітру Тугар зійшов на острови венеційської затоки. Побачене вразило його. Здавалося, будинки виростають із самої води. По правді, так і було. Маючи охоронний лист від самого Великого магістра, Тугар спокійно пересидів декілька днів у місцевому монастирі, дочекався корабля, що відпливав до Массалії[10].

Далі його везіння закінчилося. На той час події у Франції дуже схожі були на руські князівства перед монгольською навалою. Кожен феодал вважав себе людиною, другою після короля, а дехто навіть ставив себе на перше місце. Відповідно, незважаючи на королівські закони, встановлював на своїх землях свої. Іноді ці землі виявлялися більшими за королівські.

Тому минуло два місяці, і в повітрі вже запахло зимою, коли змучений дорогою Тугар зіскочив з коня і постукав руків’ям шаблі в дерев’яні двері абатства Ла-Ферте. Вже вечоріло, монахи, напевне, розійшлися по своїх келіях, тому довго ніхто не відчиняв. Тугар уже зневірився в тому, що йому взагалі сьогодні відкриють, аж ось скрипнули засуви, і в отворі з’явилося обличчя монаха.

— Чого стукаєш? — грубо запитав він.

— У мене послання до абата монастиря, — відповів Тугар.

— Від кого?

— Цього тобі я сказати не можу. Пусти мене всередину, і я сам повідомлю абату, хто його турбує.

— Звідки мені знати, може, ти розбійник! Або хочеш пограбувати нас!

— І що я можу поцупити у монастирі бідних цистеріанців? — здивувався Тугар.

Чи то подіяло його щире здивування, чи дійсно за стінами монастиря нічого було красти, але монах відчинив браму, пропустивши змерзлого Тугара всередину.

— Коня відведуть, — тільки й сказав монах і запросив приїжджого слідувати за ним.

Дорогою їм не зустрівся жоден монах. Тугар зробив висновок, що мешканці монастиря дійсно у цей час сидять по келіях і моляться. Перед дверима однієї келії монах зупинився.

— Абат там, — сказав він і пішов.

Тугару нічого не залишалося, як постукати в двері і, дочекавшись відгуку, зайти в келію.

У вузькій довгій кімнаті перед розп’яттям на колінах стояв монах. Крім цього розп’яття і низького ліжка, накритого якоюсь рядниною, в келії не було нічого. Зрештою, Тугара це не здивувало: будучи в ордені, він і такого не мав.