Розділ «Дивовижна господа»

Запам’ятавши, що тут по двічі не кажуть, Самко налив із сулії собі й Маркові, покуштував, – мед варений, міцний такий, що дух забиває. Надпив трохи й поставив. А Марко свій келих вихилив до дна. П’ють добре розбійники, а їдять небагато, виходить – не голодні.

– От що, хлопці, щоб ви дечого не думали, а над дечим і подумали, – звернувся до бурсаків рудий. – Хто ви такі, я вже знаю. Надумали ви чимчикувати на Січ, але покиньте й думати про це. Отут ваша Січ. Нам потрібні отакі, як ви, а для чого, знатимете потім. Ось прийде наш старий і старший, подивиться на вас, а потім уже ми гуртом вирішимо, що з вами робити. А ви ще либонь не знаєте, хто ми такі?

– Ми шевці й кравці та на різні штуки митці. Годуємось з долота, ото наша й робота. Кого пришиємо, кого покраємо, то вже міцно, – швидко промовив русявий розбійник. Він повеселішав після кількох кубків.

– Зрозуміли, яка наша робота? – запитав рудий і посміхнувся.

– Ще б пак не зрозуміти. Он скільки начиння для роботи, – одповів сміливо Самко, кивнувши на зброю.

– Ну, далі ви ще більше зрозумієте, – сказав ніби загадково рудий і налив собі келих.

– Що ж можна ще більше зрозуміти, – подумав Самко. – Видно й так.

Він порішив у думці бути покірливим, погоджуватися на все до свого часу. Біда тільки, що доведеться втеряти того одноокого козака. Сказав рудий, щоб покинули й думати про Січ та запорожців. Ну, то ще побачимо. Коли що, то можна й п’ятами накивати, хоч і трудно, мабуть, утекти звідтіль. Час покаже. А впертістю тут нічого не поробиш. Видно, що ці люди ні з ким панькатись не будуть.

Маркові було все байдуже. Не прислухаючись до балачки, він заходився біля ягняти і майже сам його впорав, ще й маслаки потрощив.

– От молодець! – похвалив його русявий розбійник, – люблю за чисту роботу. Ну, випий ще, щоб печене загоїлося, – додав він, наливши Маркові келих. – Ми бачимо, що ти не баба, не заскиглив від болю. Пий.

Марко випив. Що йому! Йому добре там, де добре, де є їсти. Оце вже два дні підряд йому пощастило на їжу. А думати, нехай Самко думає за себе й за нього.

– Мене, братко, палили не так... – забалакав наче сам до себе русявий розбійник. – Я був монастирським кріпаком. Відняли в мене ченці жінку, ну, так я одного ченця пришив до ліжка. Зв’язали мене святі отці, палили мене свічками. Нема місця не печеного. А потім ще віддали на кару царським катам... – оті вже й на кобилу садовили. Нема кістки незрушеної, а проте живий зостався. Утік від катів, прибився ось сюди до людей, отут знайшов правду. Я кого побачу тепер у чернечій рясі, то готовий пекти його день і ніч, – скрипонув зубами від гніву і замовк.

Рудий встав з-за столу і почав роздягатися, а за ним і русявий.

– Лягайте, братки, коли не доспали. Отой піл буде ваш, – указав рудий. – Оце тільки й нашого, що вмреш на час та все забудеш. День наш вітчим, нічка мати, – промовив він, лягаючи. Ліг і русявий.

Ласкавий дідок приніс хутра та ліжники і послав на полу.

– Ложітєсь, дєтушкі, как дома, – сказав він бурсакам.

Лягли хлопці. Гарно так, після втоми та добре під’ївши, лягти на м’яке тепле хутро, знаючи, що тут ніхто не займе і нема чого стерегтися. А Маркові зовсім щастя, що ліг він не лаяний, не битий, що його не розбудить до утрені отець Сава битливим канчуком з волячої жили.