Розділ «Вороги, чи хто вони?..»

Але чогось отой лютий не схожий зовсім на лютого, він дивиться сумно долі, наче який винуватець.

А Марко, прокинувшись раптом, сидів та чухмарився спросоння, роздивляючись на чужих людей. Мабуть, не дуже його припекло.

Роздивився на того й Самко. Він був зодягнутий так само, як і рудий, так і озброєний, із себе нестарий, якийсь змучений у нього вид, та й сам він худорлявий, на масть русявий, з клинуватою бородою й не дуже великими вусами, а очі ховає, що й не роздивишся.

– Ото, братко, є така приказка: «Уперед спитайся, а потім уже й лайся». Одежа часом нічого не каже, – промовив рудий до русявого.

Той нічого не одповів і ніяково одвернувся.

– Ну, ідімо! Ніколи ханьки мняти, – сказав рудий. – І ви хлопці, підете з нами. Не бійтеся, вам ніхто лихого не заподіє, будьте певні. Може, вам цікаво знати – куди йти з нами й чого йти, то сховайте на час цікавість. Кажу вам, не буде лиха. Що трапилося оце біля вогню, то даруйте помилку, та не кажіть про те нікому, коли розумні. Буває всього. Ходімо ж, – кінчив він і рушив уперед, а за ним той другий.

Марко гаразд не второпав, про віщо йшла розмова, а подивився на Самка та, побачивши, що той нічого не каже, одягнув на плечі сакву, взяв патерицю й рушив услід за Самком і отими людьми, що йшли попереду.

А ті не шукали стежки, не роздивлялися, куди йти, а йшли собі байдуже, почуваючи себе в лісі, мов дома, обминали яри та провалля, знаючи, куди йти. Бурсаки, ідучи за ними, ледве встигали завертати, спотикалися на коріння дерев, хоч уже добре повиднішало в лісі. А на просторому, мабуть, уже був ясний день, бо крізь гілля вгорі просвічувалося чисте небо.

«Що вони за люди? Вороги чи хто вони? Чого вони звеліли, щоб за ними йти? І куди йти?.. Нащо вони взяли пістоля? Що, як, бува, не повернуть його? Не добереш, чи вони лихі, чи добрі люди. Ось отой русявий здався спершу лютий, припік Марка, а потім зробився такий, мов не радий, що вчинив так. А чого це воно так, що їх з Марком двоє і отих теж двоє, і вони чогось ураз поробилися за старших над ними? Ото біда тільки, що Марко такий плохий на вдачу, а коли б його роздратувати, тоді б він оцих двох позакидав на дерева. Сили в нього багато, та вдачі мов у вівці. Виходить, коли підеш у світи, то й не думай безпечно спати. Ото не треба було пробувати пістоля. Ніхто б не знав, що вони в лісі. Ну, та вже що буде. Побачимо. Може, оці люди надумали пожартувати з нами. Що ж вони нам зроблять? Коли б думали що лихе, то вже зробили б. Та ми ж з Марком нічого їм не завинили. Щось воно чудне таке», – думав, ідучи, Самко.

Марко йшов байдужо, мабуть не багато думав. Нехай, мовляв, Самко думає, бо він розумніший. Здивували його тільки спросоння оті люди. А коли Самко йде за ними, то, виходить, треба йти. Чогось воно щемить трохи під підборіддям. Він і не знав, чого воно.

Ішли довго, весь час мовчки. Дедалі виднішало в лісі, але кінця-краю не видно йому, куди не глянь, скрізь стіною дерева. Ідучи, обходили глибокі яруги та провалля, а через одне переходили по стовбурові товстого дуба, що впав і утворив місток. Страшно було дивитися вниз, мов і дна немає отам. Довелося дертися крізь таку гущавину, що, мабуть би, і собака не продерся. А проте й гарно в лісі, зеленіє рясно папороть, наче хвилі покрутилися та понадималися кущі ожини, поробив курені густий хміль, оповивши стовбури дерев, лунають голосно співи пташок, переплигують, наче літають угорі, з дерева на дерево моторні білки, шелестять по кущах зайці та лисиці, мов не дуже вони полохаються людей.

Аж ось стало зовсім видно, з’явилася невелика зелена галявина під горою, оточена товстими деревами.

– Ану, хлопці, ще вгору, – сказав рудий. І, не доходячи до галявини, зупинився біля гіллястого дерева і подерся на нього, за ним поліз русявий, а потім подерлися й бурсаки. Добре, що їм не треба вчитися лазити по деревах, бо вони було як вирвуться коли з двору Братського, то облазять усі верби, що понад Почайною.

Долізли рудий з русявим до середини дерева, потім переступили на гілку другого поближнього дерева, потім на третє й далі, а за ними й бурсаки.

Дивна Самкові отака подорож по деревах, але ніколи й дивуватися, бо треба дивитися, щоб не впасти, переступаючи з гілки на гілку. Деякі гілки аж тріщали позад нього, та гнулися дуже, – то на них ставав Марко.

Перейшовши отак декілька дерев, злізли долі оті, що вели перед, злізли й бурсаки. Глянув Самко, аж вони опинилися в кінці з галявини під горою. Біля двох товстих дубів, що стояли рядком, неначе ворота, лежала велика купа нарубаного, вже сухого гілля.

Підійшов рудий до того гілля, одхилив його на обидва боки, і в стіні гори з’явилися неширокі міцні дубові двері. Він нахилився біля порогу, застромив руку в невеличку нору, смикнув тричі поспіль дуже, а тричі тихенько і почав прислухатися. Незабаром хтось стукнув зсередини тричі, рудий теж одповів, стукнувши тричі в двері, і промовив: «Наші шевці».

Одчинилися двері, з’явилася чиясь дуже волохата рука і зникла.

– Просимо до нашої господи, – промовив рудий, указуючи бурсакам у середину темної печери.