Розділ «Занекорилися»

– Покірливі?.. Ой, це теж недарма... А я мов щось чую. Неначе сподіваюся лиха якогось... Ой, дивіться усі.

– Та годі вам! – махнув рукою Борис. – А от я свого добувся: дозволив пан узяти млинареву Досю.

– У тебе тільки балачки, що про неї. Я вже й сама не діждуся, щоб побачити її. Вже й кімнату їй причепурила. От, як постарію, то й ключі їй до рук. Пан знає наш рід, то погодиться.

– Та то вже, як буде. Дивно мені, що її чогось так довго нема. Піти подивитися, що воно там на майдані. Ви ж гукнете мене, як молода прийде. Вона не знає, чого її пан посилав до Фрика, то ви вже скажете, що їй тут буде добре. Привітайте її люб’язно, бо тож моя, – наказав він тітці, відходячи.

– Гаразд. Не вчи. Привітаю, мов рідну, – одповіла вона навздогін, ідучи на чорний двір. – А куди це ви розігналися, хлопці? – почувся в чорному дворі голос Іванихи.

– Ми туди. Нам до Бориса треба! – одповів їй хтось.

Із чорного двору вийшли два парубки і стали роззиратися.

– Куди ти, смалений?.. – почувся голос вартового за брамою.

– Від батька коваля до Микити, – одповів хтось.

З хвіртки вийшов парубок. Самко його впізнав, то був циганчук. Він порівнявся з двома парубками і, озирнувшись навкруги, запитав їх неголосно:

– Ви в халявках, чи босі?

– Та босі.

– То йшли б на Вовчок, – таємничо промовив циганчук і пішов швидко на чорний двір.

Глянувши один на одного, парубки пішли до брами.

– Чого тиняєтесь?.. Чорти вас розносили! – загримав на парубків вартовий по той бік брами.

Самко, сидячи на дубові, зрозумів, що тут у дворі люди вже знають щось і уміючи криють усе від панських прибічників. Змовилися люди, щось надумали.