Розділ «Війну оголошено»

– Так ви такі?.. Ну, гаразд... знатимете... – промимрив злісно. – А ти?! – звернувся до Яська.

– А я?.. І я скажу оте, що й вони.

– Ну, тебе вже ми і поженем, – сказав Микита і почав ляскати в повітрі гарапником, наближаючись до Яська.

За ним почали теж ляскати гарапниками в повітрі і прислужники. Оце ляскотіння гарапниками нагадало Самкові, як недавно, на березі Десни, ляскотіли отак саме панич та прикажчик, потім стьобали Марка, поки він розлютувався та кінчив їх обох. Усе дужче й дужче ляскотіли гарапники, ближче й ближче підступали прислужники.

– До замку! До замку! Ось ви підете! Ось ви знатимете! – промовляв Микита.

Самко глянув на Марка й помітив, що вже той починає сердитись, бо вбгав у тулуб шию, випнув трохи наперед голову, нахиливши її, мов бугай. Ясько стояв поза спиною його.

Аж ось гарапник Микити черкнув, мабуть, Марка, бо він клацнув зубами, мов пес одганяючи мухи.

«Коли б ще його чорта стьобнули, щоб роздратувати», – подумав Самко.

Але у ту мить Марко клацнув удруге, потім озирнувся, підскочив до величезної колоди, що лежала серед двору, нахилився, підняв її вгору вище голови і жбурнув на ворогів, але не влучив нікого, бо прислужники, тільки побачивши, як він легко підняв таку вагу, скрикнули несамовито від жаху і кинулися тікати, лишивши навіть гарапники. А коли колода впала серед двору й гупнула так, що аж земля загула, то прислужники були вже за двором, біжучи щосили; з переляку побігли вони не до містка, не в бік до замку, а в ліс, до болота.

Самко реготав, сміялися Григор та Ясько, а Марко, кліпаючи своїми дитячими очима, втирав з лоба піт, мов після важкої праці.

– А таки роздратували Перуна, – сказав Самко.

– Сталося таке, що Марко колодою отією оголосив панському дворові війну, – промовив поважно Григор. – А тепер уже треба щось думати, бо панський двір того не подарує. Ще, на наше щастя, оті перелякані побігли в другий бік, то в замкові не швидко знатимуть, що тут сталося.

З клуні вийшли Василько, млинар, Орина й Дося.

– Треба тепер вам усім переховатися на Страшній леваді, – сказав стурбовано Василько. – А я піду шукати отого приїжджого пана; він мусить бути біля замку.

У ту мить на греблі почувся гомін, потім з’явилося на мосту декілька людей, що поспішали в той бік, де село.

– Погнали їх на майдан! Погнали! Побачимо, кого братимуть! Усім, братця, пропадати! – прогомоніли люди і зникли за деревами.

– Це, мабуть, погнали на майдан запроданих, туди збігаються люди, – сказав Григор. – Ходімо ж, Васильку! Там тепер така метушня, що на тебе не звернуть уваги.

– І я піду з вами, – сказав Самко, – а біля них доволі буде Марка.

Григор кивнув головою.

Василько приховав біля пояса, з середини, кинджала, одягнув млинаревого бриля, і з Григором та Самком пішли в той бік, де село, а Марко, взявши добрячого дрючка, пішов з дівчатами та Яськом на Страшну леваду.