Розділ «Гість із Січі»

Він розказав, як збурено востаннє Січ-матір, як підманою й несподівано навкруги, оточили січове козацтво, що ніхто не встиг і подумати про те, щоб боронитися.

– Усі поробилися, наче мокрі курчата, що лови та клади в мішок, – говорив козак. – Така вже наша вдача, що ми звикли битися тільки в походах, а на цей час ми байдикували вдома, не озброєні. Не сподівалися...

Слухали його всі, слухали зажурені й сумні. Самко журився, що вже їм з Марком не бачити ніколи Січі, про яку вони тільки чули; млинар журився, що вже не буде про віщо й згадувати; Григор та Орина – того, що пани, побачивши кінець, вільного кутка, почнуть тепер ще гірше душити кріпаків, а Дося журилася про свого батька, бо йому тепер нема вже де подітися.

– А де ж поділося усе козацтво? – запитав Григор.

– Розвіялося... Хто куди. Багато втікло в Туреччину, – одповів Василько. – Отож, як оточили нас пани з солдатами, зігнали, мов тих овець на майдан, один з московських панів почав балакати до нас всіх, почав обіцяти нам щось добре, а разом і загрожувати, так ми подивилися один на одного, змовилися очима, моргнули вусами. Почали нас пани розпитувати про сяке-таке, а ми й ну вдавати з себе дурників, та таких дурників, що кожному тільки сливи стерегти, а деякі так поробилися й веселі, немов раді своїй лихій годині. Коли нас обдурено, то і ми зуміємо обдурити. Прикинулися ми прихильними та покірливими, а потім обрали слушний час, кинулися до човнів, прихованих в очеретах, та й рушили Дніпром до моря. Хотів був я теж тікати з товариством, коли ж потягла мене думка про тих, що сидять отут у панських льохах... Аж мені отут всміхнулася доля, і знайшов те, чого не думав бачити – свою доньку, – сказав козак, дивлячись ласкаво на Досю. А потім додав, усміхаючись до бурсаків. – Так отож, хлопці, я почув і про вас.

– Та від кого ви чули? – запитав Самко.

– А скажу від кого. Від Старого.

– То ви його бачили?.. Он як воно! – зрадів Самко, згадавши печері й кубло сміливих людей.

– Бачив, хлопці, бачив, – одповів Василько. – Відтоді я знаю його, коли наші з ним голови ще не думали сивіти. Бачили ми з ним лиха. Бачили ми з ним волю, бачили й неволю. Цілий рік на турецькій галері сиділи рядком, прикуті один до одного залізним ланцюгом, та гребли важкою опачиною... Тож то дужі були. Укупі з неволі тікали. Розумний, голінний, козарлюга. Був за курінного, бував не раз за посланця, коли треба було розуму, балакав з Потьомкіним, навіть з самою царицею розмовляв. Поважало його старше товариство, шанувала голота. Добре було б йому, та він не хотів, щоб йому було добре. Завжди підбурював голоту супроти панства. А коли наша старшина почала дуже гнутися перед московськими панами, то знову Старий обурився супроти того, почав застерігати, щоб не дуже ми покладалися на Потьомкіна, бо він, мовляв, обдурить. Не послухали його... А як Потьомкін пристав до нас, приписався до куреня, став за Грицька Нечосу, так Старий тоді вже не стерпів і сказав на майдані: «Бавтеся, хлопці! Дуріть себе самих. Є серед нас московська голота, що стала нашою, а коли ми почнемо брати до куренів московське панство, то недовго житимемо. Знаємо отих братчиків, що і сплять, то їм сниться одне – щоб приборкати на вік-віки голоту».

Зник після цього Старий. То він зникав було на який час, потім знову з’являвся. Казали, що він готує гайдамаччину, що десь у нього є затяг. Балакали, що він ходив на поміч Пугачеві Омелькові... І сталося таке, що не встиг я побалакати тоді із Старим, бо мене вирядили на Самарську паланку. А коли я повернувся знову на Січ, то вже не бачив Старого: зник він кудись, що і чутки не було. Сумував я за ним, бо півжиття пробули вкупі... Але він теж не забув про мене: напередодні перед збуренням Січі переказав мені через певну людину, щоб я прибув до нього, сказав, де і як його шукати. А шукати його треба мудро, бо і чорти із свічками не знайдуть. Знайшов я його...

Василько замовк раптом, так мов не хотів далі казати.

– Було в нас каяття, що не послухали його вчасно, та вже не було вороття. Звірилися ми на старшину та на того одноокого Нечосу, що пообіцяв козацтву меду, а підніс хріну, – говорив сумно старий козак.

– А хотілося б мені побачити ще раз Старого, – сказав Самко.

– Побачити його?.. А ось може й побачимо, – посміхнувшись загадково, одповів Василько.