Розділ «Борисова шлюбна справа»

– Ось і мій щирий раб, – сказав другий гість, указуючи на чолов’ягу, що стояв оддаль.

– А йди сюди, Данилко! – гукнув гість свого раба.

Підійшов, кланяючись, держачи в руках шапку, чолов’яга з хитрим обличчям, присадкуватий, зодягнутий у нову чумарку, з нагаєм за поясом, напевно прикажчик.

– А що, Данилко, ти вже намітив, яких нам брати? – запитав пан.

– Намітив, милостивий пане! Завтра зженемо їх на майдан, а ви передивитеся своїми ясними очима, – одповів прикажчик. – Як подивитися, то путні люди, особливо дівчата, є парубки нічого собі, а є тендітні. Кволих отут менше, ніж на Сіверщині, – додав він.

– О, в мене товар хоч куди, – похвалився князь. – Доброго заводу, з колишніх козаків-наддніпрян.

– Поженемо, Данилко, позавтра надвечір, а поки ще не будемо їх займати, нехай переплачуть, пересумують та звикнуть думкою, що треба йти, куди женуть. А князь дають нам на допомогу своїх псарів, – казав пан.

Данилко вклонився панам і пішов.

– Давай підпишу, – сказав князь Борисові, коли той кінчив писати наказ. – А там уже Фрик Карлович знає, що робити. Він у мене такий, що враз одружить. Дружись, дружись, готуй мені достойних прислужників, – говорив жартливо князь; мабуть, він згадав пророкування волхвів.

– Ось і вона! – сказав Григор, прийшовши з Досею, що від хвилювання то блідла, то червоніла знов.

– Вона?! А підійди-но ближче, – сказав князь, придивляючись до Досі.

– А-а-а! Яка!.. – захоплено промовив гість з вусами.

– Дійсно, краса! Казкова королівна! – додав гість другий.

– Не знав, що є така!.. Де вона взялася! – дивувався князь. – Навмисне ти ховав її від мене? – запитав суворо Бориса.

– Я не ховав, а так воно якось... Вона живе у вільній родині, мала бути одкуплена... – одповів ніяково Борис.

– Кажіть бо, князю, скільки вам за неї? – запитав квапливо гість з вусами.

– Пристану й я до торгу. Кажіть, князю, скільки вам? – причепився й другий гість, дивлячись ласо на Досю.

– Про непродажню річ не треба й розмови, – зазначив князь, дивлячись теж весь час на неї. – А може, вона тільки так раптово впадає в око, – запитав він ніби самого себе. – Ану бо ти, дурноголовий учений, що скажеш ти? – звернувся князь до Григора. – Ти ж бачив італійок і французок, знаєшся на дечому. Ану, що скаже твоє око про неї?

Забігали в Григора очі. Не знає він, що й казати: похвалити красуню – то віддати князеві, а огудити – віддати Борисові. І він надумав щось, зважив швидко.

– Що ж, скажу, – почав, наче знехотя, Григор, роздивившись на Досю, мов знавець на коня. – Ля-натурель... Ля-бланш... Холодна кров. Блискуча амальгама. Краса русальчина. Не варта особливої уваги.