Розділ «Старий музика»

– Що це вона?.. Що це вона сказала? – запитав Галю. – Ти ж чула? Га?.. Зарегочи ж, засмійся, хоч посміхнись... Чого дурна не сплеще. Ти тремтиш? Хоч словом обізвися... Не вірю я. Щоб отаке безглуздя!.. Чи так, Галюсенько? Ну, скажи!.. – вже наче благав відповіді від мовчазної дочки.

– Ой, ні... – одповіла важко Галя, затремтівши всім тілом.

– Що ні? Що ж ні?.. – перепитав він з жахом, починаючи теж тремтіти.

– Вона усе сказала... – промовила крізь стогін Галя.

Він аж присів раптово, неначе хто його вдарив по голові.

– Щоб ти отак? Я тобі не вірю, – непритомно мовив він, заточився на ногах і сів на колоді.

Галя кинулася до нього, обгорнула руками його шию.

– Коли б ти знав усе... Коли б ти знав, як сталося... – вибухнуло в неї з риданням.

– Коли б я знав? Кажеш... – спитав він болісно. – Ні, я не хочу знати! – скрикнув одчайно і одіпхнув від себе Галю. – Він і ти? Хай би то був останній свинар, а не він. Не в силі я, не в силі дарувати... Почути, що тебе нема, обплакати, було б легше... – промовив він важко, припав головою до колоди і наче занімів.

Галя дивилася на нього вже байдужо.

– Що ж... сталося... немає повороту... – промовила вона тихо і, наче сонна, пішла до греблі; потім озирнулася, пішла швидко і зникла по той бік греблі.

А старий музика лежав нерухомо на колоді, з голови упав долі бриль і, наче граючись, вітрець ворушив його хвилясте срібне волосся.

Підвівся Самко, подивився на старого музику. Що йому тепер і чим допомогти? Нічим. Поодиноке лихо найстрашніше від усього.

Ідучи до млинаревого двору, Самко пошкодував тільки, що вони з Марком пустили тоді з рук отого Бориса, забувши навчання розбійницького ватажка Старого, що радив не милувати ворогів та робити з ними так, щоб вони не були нікому вже страшними.