Розділ «Де вороги, там і друзі»

Хлопці, не одмовляючись, пішли до ґанку, а з ґанку в хату, услід за молодшою дівчиною, а старий з сліпою, балакаючи щось тихо, спинилися на ґанку.

Скидаючи в сінях сакви, Самко почув дещо з балачки млинаря та сліпої.

– От сміливі які, зчепилися з Борисом, – дивувався млинар.

– Коли б усі такі, то не погинув би ніхто. Я бачу серцем отих людей. Вони такі, що не дадуть себе на поталу, – говорила сліпа.

– А я кажу тобі, хоча мені їх і шкода, а гнитимуть вони в льоху. Уже я Бориса знаю, – упевняв млинар.

Самко далі не слухав, бо пішов у хату. Він знав, що їм з Марком довелося отут набути страшного ворога і разом зустріти гарних людей – млинаря з дочками.

Весела та чепурна і всередині млинарева хата: підлога така чиста, мов тільки вчора вистругана; чисті лави аж блищать, на столі біла скатертина, на вікнах збоку рушники гаптовані, піч квітками розмальована. Он ще й друга світлиця; видно в одчинені двері, що там лави та підлога заслані килимами, а на кроснах розіп’ятий рушник з майстерним візерунком. Скрізь у всьому була чепурність та охайність.

Запросила дівчина гостей сідати. Увійшли в хату й сліпа з млинарем, запрошують бурсаків до столу. Посідали всі мовчки, обідати.

– Їж, голубе, їж. Не соромся, – казав млинар Маркові, бачачи, що він добре їсть, але поглядає на Самка. – Їж добре. Риба в нас своя, молоко теж, а хліба досить, самі мелемо.