Розділ «Щоб ворог не був страшний»

– Синки Мітріча... – прошепотів один з в’язнів.

Глянув Самко і побачив, що у вікно встромили голови два парубчаки. Вони принесли два мішечки, один з хлібом, а другий з ріпою і дивилися здивовано всередину комори, думаючи, мабуть, чого воно їх батько поліз у вікно.

– Сюди їх, Марку! – вказав на них очима Самко.

І не встигли вовченята нічого подумати, як дві руки вхопили їх за в’язи обох разом і потягли крізь вікно всередину комори. Вони, гепнувшись об долівку, сиділи і злякано позирали на всіх.

– Не кричіть і не ворушіться, бо тут вам і амінь, – промовив грізно, блискаючи очима, Самко і направив на них свого пістоля.

Випещені рожеві обличчя Мітрічевих синів зблідли. Вони в своїх новеньких чумарочках та блискучих чобітках сиділи долі, нагадуючи ляльок з вертепу.

А тимчасом зникали за вікном один за одним недавні в’язні. За ними виліз і Марко й став біля вікна.

– Коли хочете бути живі, то сидіть отут мовчки й не ворушіться. А коли з вас хто писне, ми повернемося й рішимо вас, – наказав Самко синкам Мітріча. – Ми розбійники, – додав він, вилазячи у вікно.

Хлопчаки сиділи, наче онімілі.

Ще раз глянув на них грізно Самко знадвору і зачинив віконницю. А Марко взяв на плечі обидва мішечки.

У ту мить вийшла з хати Мітрічева господиня, тілиста і добре зодягнута. Вона роззявила рота, мабуть, хотіла щось сказати, коли ж Самко глянув на неї так грізно, що вона скрикнула голосно і зникла в сінях, зачинивши двері.

Озирнувшись навкруги, з пістолем в одній руці, з патерицею, в другій, Самко, мов справжній розбійник, кивнув мовчки головою Маркові, і вони пішли швидко через город у той бік, де манячив ліс, а за ним ховалося на ніч сонце.

Уже на шпилі почули вони позад себе в селі гучний репет, мабуть, у дворі Мітріча. Незабаром почувся з села церковний дзвін на сполох. Ще швидше пішли хлопці. А коли вже наближалися до лісу, позад них загомоніли люди, мабуть, погоня; але вже смеркло і неможна було нічого бачити в далечині.

Самко зупинився, підсипав на поличку пороху і стрельнув у той бік, звідкіль чувся гомін. Там одразу усе вщухло.

Повільно й байдуже увіходили бурсаки в ліс, і на цей раз він їм здався не тільки не страшний, а навіть рідний, бо ховав їх від ворогів.

– Ось як воно, Марку, люди людей розбійниками роблять. Чи думали ми з тобою, що поробимося тими, для кого густий ліс батько, а темна ніч мати? – запитав Самко.

Нічого йому не одповів Марко, бо, йдучи, він запихався хлібом.

Одпочивши трохи на узліскові, вони вирішили не забиватися в ліс, а краще піти понад лісом і вже не думати спати оцю ніч, а чухрати далі від села, де наробили шелесту.